АВТОР ТА ВИКОНАВЕЦЬ

                                         

АВТОР ТА ВИКОНАВЕЦЬ_________

- Ці гроші лежать і чекають на нас. Система охорони банків така недосконала, що досі їх не грабували лише через лінощі, властиві нашим людям.

Чоловік, який говорив, стояв, спершись на стіл. В невеликій кімнаті, де відбувалась ця розмова, знаходились іще троє, одна з них була жінкою.

- Охороняють банк не професіонали. Ці міліціонери не мають спеціальних навичок і не чекають нападу. Вони звикли не напружуватись на своїй роботі і думають про що завгодно, тільки не про те, як краще її виконувати. Я давно думав над цим, придивлявся та прицілювався. В мене все обдумано та розраховано. Найважчим було знайти спільників, які б відповідали моїм вимогам. Ви, на мій погляд, підходите. Ось чому я вас тут зібрав. Один одного ви не знаєте. Це також передбачено. В кожного з нас буде умовне ім’я. Тепер я хочу знати, чи згодні ви ризикнути та піти зі мною на цю операцію, участь в якій зробить вас заможними та незалежними. Я слухаю вас, панове.

Деякий час в кімнаті висіла тиша. Хто отетеріло дивився на людину, що зібрала їх, хто роздумував, а хто малопомітно кидав погляди на сусідів по кімнаті. Першим заговорив високий стрункий чоловік, що сидів позаду інших.

- Хотілося б почути увесь план операції. Тільки після цього можна робити якісь висновки. Взагалі я не проти, але, можливо, ви нас штовхаєте на самогубство. Тому викладайте усі карти.

- Правильно, - ожив міцний чолов’яга, - треба знати усі деталі, чи варта ця операція такого ризику.

- Я згодна з іншими.

- Саме такої відповіді я від вас і чекав. Об’єктом операції буде місцеве відділення „Будбанку”.

- Та ви що? Там же поруч РВВС!

- Це якраз добре. По-перше – саме там найменше хтось чекає неприємностей. По-друге – це навіть цікавіше.

- Що тут цікавого?

- Зараз це не головне. Я продовжу. Банк будувався давно і в дуже незручному місці. Про зручність тоді ніхто не думав. До банку веде всього одна дорога. З головної дороги десь з півкілометра. Від міліції стільки ж. Дорога вщерть розбита, до того ж, вона вузька та непряма. Навколо тісно стоять старі невеликі будинки. Проїзду дворами між ними немає. Поруч – річка. Ось така в нас диспозиція. На днях до банку привезуть велику кипу готівки. Коли саме – взнаємо, слідкуючи за банком. Наступного дня проводимо операцію.

- Звідки ти знаєш, що привезуть гроші?

- Зараз поясню. А на майбутнє, - той, що говорив, повернув голову до кремезного чоловіка, - прошу не переривати мене. Запитання потім. В банка немає свого великого сховища для грошей. Тому, коли сума готівки накопичується, то її увозять і навпаки – привозять гроші перед видачею зарплатні великим підприємствам. Саме це і повинно статися на днях. Як тільки побачимо машину, що перевозить гроші – на завтра робимо свою справу. Це має відбутися вранці, незабаром після відкриття банку. Двоє з нас будуть всередині, пройдуть туди як клієнти. Однією з них будете ви, - чоловік звернувся до єдиної серед них жінки, жінок серед відвідувачів набагато більше і вони менше привертають увагу. Я вам дам книжку особистого рахунку, виписану в цьому банку. Там ходить багато людей, які отримують пенсію або грошову допомогу, перепусток їм не виписують, вони проходять по книжках. Змініть свою зовнішність, зробіть себе більш старшою за віком. Другим буду я. В обумовлений час ми заходимо в туалет для відвідувачів і переодягаємось. Чорні костюми та маски я приготував. Будемо на зразок бетменів, тільки без крил. Ці костюми повинні бути зодягнені під верхнім одягом. Скинуту одежу кладемо в пакети та уносимо разом з грошима. Ви двоє вже при маскараді підходите з боку річки. Точно в зазначений час вриваєтесь до банку. Діяти ми повинні синхронно, інакше нічого не вдасться. Нейтралізуємо охорону. Забираємо гроші, заготовлені касирами для виплати, більше не встигнемо. З банку уходимо пішки, доведеться добре пробігтися. Біля річки на нас чекатиме легковик, виїдемо на зовсім іншу дорогу. Перед тим, як іти до банку, ви, - він звернувся до високого, - вимкнете зв’язок на щиту, я вам покажу, де він знаходиться. Цим ми нейтралізуємо і сигналізацію. Ця задача вам до снаги, я знаю ваші можливості. Запитання.

- Ви впевнені, що вони не зможуть здійняти тривоги?

- Сигналізація дуже проста, сигнал іде просто на пульт в РВВС. Ми позбавимо їх цієї можливості. Я вже казав, що вся система охорони дуже примітивна. Камер стеження в приміщеннях теж немає.

- Охорона озброєна, а ми?

- Про це я також подбав. Зброя є.

- Тоді особисто я не проти.

- І я також.

- Добре. Коли все скінчиться успішно, а я в цьому певен, якщо ми зробимо все як належить, розбігаємось та чекаємо. Я знаю, як знайти кожного з вас. Наступним нашим кроком буде конвертація. Гроші будуть в національній валюті, а мене особисто це не влаштовує. Така сума в фантиках мені ні до чого. До того ж, інфляція швидко зжере ці гроші. Треба обернути їх в долари. Є фірми, які займаються конвертацією великих сум. Я вже наводив довідки. Там все конфіденційно та швидко. Робити це будемо в іншому місті, так спокійніше. А вже після цього наші доріжки розходяться. Для зручності я дав кожному ім’я. Наша чарівна дівчина буде зватися Нікою. Вам, враховуючи вашу міць та жадобу боротьби і перемоги, пасує ім’я Віктор. А ви будете Євгеном. Мене можете називати Юлієм. В цьому місці ми будемо збиратися при потребі. Тут є телефон з автовідповідачем. В разі чого – подзвоніть та залиште повідомлення. Я регулярно знімаю з нього інформацію. Все, тепер обговоримо деталі.

* * *

У Бориса Черкасова були всі підстави почувати себе задовільно. Вийшла з видавництва нова його книжка, вже й гонорар було перераховано. На деякий час можна було б і перепочити. Але бажання писати переповнювало його. Це було наче спрага. Сюжет нової книги в загальних рисах вже вимальовувався в його голові, але він потребував ще багато кропіткої праці.

Черкасов був молодим письменником, але вже було видано декілька його книг. Про загальну популярність казати було ще зарано, але твори його були цікаві, оригінально подані читачеві. Тому його ім’я обіцяло незабаром зайняти місце серед відомих авторів кримінального жанру. В усякому разі, здібності для цього у Черкасова були.

В гостях у Бориса був його сусід по під’їзду Лев Михайлович Краснецький, приватний адвокат з великою практикою.

- Так, так, Борю, останнім часом немає цікавих справ, все або на побутовому ґрунті, або чиста комерція з усіма її властивостями. Так що нема чим вас і порадувати.

- Шкода. Я сподівався, що ви розповісте якусь інтригуючу історію.

- А ви покладете її в основу книжки. І отримаєте за це гонорар від видавців. Ні, пане Черкасов, так не годиться. Усіма жахливими детективними історіями я буду ділитися з вами на партнерській основі – за свій відсоток від кінцевого результату. І не інакше.

- Домовились. Черга тільки за самими цими історіями. А їх у вас, як я бачу, негусто. За що ж платити?

Чоловіки розсміялися. В цей час пролунав дзвінок в двері.

- Пробачте, я відкрию.

Новою гостею була Олена, подруга Черкасова. Вона була йому одразу і коханкою, і секретарем, і товаришем. Вони не так давно були разом, але взаєморозуміння досягли майже повного.

- А, Оленочко, доброго дня! Поталанило ж Борису мати таке щастя у вашій особі. Ех, був би я дещо молодшим, неодмінно відбив би. Та нічого не поробиш. Піду краще до себе. Не стану вам заважати. До побачення.

- До побачення, Лев Михайлович.

Після того, як сусід пішов, Борис запитав:

- Чому така невесела?

- Неспокійно якось на душі. Борю, ми вже деякий час рядом, а я не можу зрозуміти – хто я для тебе? Коханка, помічниця? В мене складається таке враження, що ти іноді не помічаєш, хто з тобою поруч – я чи хтось інший. Я виконую твої доручення, сплю в твоєму ліжку, але не відчуваю, що поруч зі мною кохана людина. Немов я наложниця. Що з нами буде далі?

- Все буде гаразд. Ти ж знаєш, я не схильний до бурхливого прояву почуттів. Не ображайся і сприймай мене таким, який я є. А помічниця ти незамінна. Я без тебе, як без рук. Ось доведу до кінця роботу по матеріалу для нової книги, напишу її, та все – відпочинок. Гайнемо туди, куди тільки забажаєш. Домовились? Ти повинна розуміти, як важлива для мене ця книга, в всіх відношеннях важлива – і в матеріальному, і в професійному, і в особливому.

- Я розумію. Скоріше б ти її скінчив.

* * *

Юлій сидів, поринувши в роздуми. Він довго готував цю акцію. Обмірковував, вираховував. І ось тепер цей час наближається. Далі відкладати немає сенсу. Та і не зміг би він більше чекати. Це як з жінкою, коли ти збуджений, наповнений бажанням аж до болю – і раптом вона хоче піти, а ти вже не можеш зупинитись. Тільки тут все було ще гостріше, надто довгим було чекання.

Все було напоготові. Самим складним виявились пошуки асистентів. Головних принципів було три – відсутність кримінального минулого; відсутність зв’язків між собою; а найголовніше – наявність певних якостей. Всі вони були стомлені безгрошів’ям, всі не чекали від життя вже нічого путнього та згодні на ризик задля можливості прорватися в цьому житті. Віктора Юлій якось виручив з халепи, в яку той влип. Юлій вечеряв в кафе, де і помітив здорованя, який вже був добряче напідпитку. Звернувшись до якоїсь дівчини, Віктор наразився на непорозуміння з боку компанії молодиків, чия зовнішність та поведінка вказували на їх причетність до певного кола. Розбірки стались на вулиці, але бійка складалась не на їх користь. Віктор, як з’ясувалось, був міцним не тільки на вигляд. До своїх кулаків він додав ще якусь залізяку, підібрану біля входу в кафе. Вивівши зі строю супротивників, Віктор накивав п’ятами, але, враховуючи нетверезий стан та незнання місцевості, далеко втекти не міг. Його неодмінно схопили б ті ж хлопці та їх дружки, або міліція, яку вже викликали. Юлій, який слідкував за подіями, вивів Віктора з небезпечного місця знайомою з дитинства стежкою дворами та гаражами. Тоді і познайомились. Віктор виявився військовослужбовцем, що потрапив під скорочення. Знайти роботу було важко, тим більше, що цивільної професії він не мав. Останні гроші Віктор саме пропивав, вирішивши не розтягувати їх, а гульнути наостанці як слід. Закріпивши знайомство пляшкою горілки, Юлій взяв адресу свого нового товариша та пообіцяв знайти його в разі, якщо трапиться якась робота.

Євген був бізнесменом-невдахою. Схильний до необґрунтованого ризику, він запозичував гроші і проводив свої часом напівавантюрні оборудки. Але врешті-решт потрапив у халепу. Залишився без бізнесу, квартири та машини. До того ж отримав славу непевного партнера, боржника та невдахи. Євген вирішив поїхати до родичів десь на півдні. Але потрібні були гроші для того, щоб стати на ноги на новому місці.

З Нікою Юлій познайомився в лікарні, де дівчина проходила реабілітаційний курс лікування після спроби суїциду. Ніка була безтямно закохана в одного хлопця, з яким зустрічалась. А вона була з тієї категорії жінок, які здатні на все заради коханої людини, живуть нею. Хлопець наче б відповідав взаємністю, був цікавим, веселим, не ображав, до того ж з часом став підтримувати матеріально, що для дуже небагатої Ніки було зовсім не зайвим. І вмів це робити так, що не виникало ніяких незручностей. Одного разу Ніка застала його дуже пригніченим, навіть заляканим. Ледь вдалося видавити з коханця, що йому загрожують великі неприємності, що є одна людина, від якої все залежить, ледь не життя. І саме зараз ця людина повинна прийти. Незабаром дійсно прийшов якийсь чоловік. Посиділи, випили. Гість усе допитувався в коханого Ніки, як той збирається виходити з положення. А згодом став приділяти знаки уваги і дівчині. Викликавши Ніку на кухню, хлопець сказав, відводячи очі:

- Ти знаєш, ця людина так багато для мене зараз значить, так що ти це, якось, ну, поласкавіше з ним будь, чи що.

Ніч Ніка провела з тим чоловіком. Вранці була гидка сама собі. Але коханий заспокоїв:

- Не переживай так. Вибач, що так сталось, я сам собі не можу вибачити, але ти мені дуже допомогла. Все гаразд, давай вважати, що нічого не сталося.

Дівчина трохи заспокоїлась. Але даремно. Одного разу, як видно, виявилось замало і їй довелось зустрітися з тим чоловіком ще раз. Потім були інші. А якось, напоївши Ніку та отруївши якимсь транквілізатором, милий хлопець всю ніч тягав її вдвох зі своїм товаришем. Після цього дівчина і вирішила піти з життя, прийнявши велику дозу снодійного, але, на щастя чи на жаль, залишилась живою.

Тепер ці люди були в розпорядженні Юлія. І він був впевнений, що вони зіграють свою роль як слід.

* * *

Черкасов отримав повідомлення з банку про зарахування на його рахунок грошей з видавництва. Він підтримував добрі стосунки з працівниками банку, що обслуговували його рахунок, тому йому дзвонили в разі надходження грошей. Так було і цього разу. Ця сума була гонораром за вихід останнього тиражу його книги. І ці гроші були саме до речі. Черкасов збирався у відпустку, тому витрати на нього чекали чималі.

Відсвяткувати цю подію Борис запросив свого сусіда Краснецького. Зручно влаштувавшись біля невеликого, добре сервірованого столика, чоловіки потягували коньяк та сигарети.

- Заздрю вам, Борисе, добре відпочинете. Де саме збираєтесь їхати?

- Ще не вирішив. Але це не проблема. В турагенстві щось підберуть. Лише б це було спокійне, тихе місце.

- Розумію. А Олену з собою берете?

- А що, маєте намір в мою відсутність приударити?

- Ні, ні, що ви. Я просто так запитав, пробачте, якщо втручаюсь не в свої справи.

- Нічого. Справа в тому, що Олену можуть затримати деякі справи, тому це питання остаточно ще не вирішене.

- Буде жаль, якщо дівчина не поїде. Вона заслуговує на добрий відпочинок.

- Мені теж буде жаль. Лев Михайлович, я хотів обговорити з вами одне питання.

- Я уважно слухаю.

Черкасов загасив сигарету, зробив невеликий ковток з чарки і, відсунувши її від себе, звернувся до співрозмовника:

- Чим далі, тим більше в мене виникає потреба в консультаціях кваліфікованого юриста. Це стосується як питань оподаткування, так і укладання договорів з видавництвами. Ось зараз деякими моїми творами зацікавились кіношники, можливо, доведеться вести переговори з ними. А іноді виникають моменти, де без юриста не можна і кроку ступити. Час від часу я консультувався в вас по-сусідськи, побіжно, але зараз виникла необхідність в постійному юридичному контролі моїх справ. Ви досвідчений юрист, з чималою практикою як в господарських, так і в карних справах, я вас не один рік знаю, до кого ж ще мені звертатись? Я для цього дозрів і морально, і матеріально. Тому хочу вам запропонувати стати моїм правником. Що ви на це скажете?

- Дуже потішений вашою довірою. Пропозиція цікава, до того ж і я вас знаю давно і з кращого боку. Звичайно ж, я згоден.

- От і добре. Тоді б ми могли оформити нашу угоду, та обговорити фінансові питання.

- Так, тільки не сьогодні. Не будемо псувати такий приємний вечір нудними справами. Заходьте завтра до мене в контору годині так о десятій, там все і владнаємо.

- О десятій навряд чи зможу. Я зранку зібрався піти до банку по гроші. А потім одразу до вас. Ви не проти?

- Гаразд. Ваше здоров’я!

Того ж дня відбулася ще одна нарада в іншому, вже знайомому нам місці. Головував, як і того разу, Юлій.

- Отже, завтра. Гроші привезли.

- Нарешті.

- Ніка, ви заходите до банку о пів на десяту. Я чекатиму на вас в туалеті. Він буде зачинений, постукаєте ось так, – Юлій відбив пальцями по столу умовний сигнал, - переодягаємось, скинутий одяг уносимо з собою. Ви двоє вриваєтесь рівно о дев’ятій сорок. Перед тим, зрозуміло, зробивши те, що ми обговорювали у попередній розмові. На місці ви вже були, так що знаєте, що і до чого. Я беру на себе охоронника, який знаходиться в касах, Євген та Віктор – вхід та кімнату охорони, що поруч. Ніка контролює відвідувачів. Після нейтралізації охорони та обслуговуючого персоналу наповнюємо грошима чотири рюкзаки і робимо ноги. Збирати гроші будуть Євген та Ніка, ми з Віктором стежитимемо за ситуацією навколо. Усі дії ми ще сьогодні відпрацюємо. Тепер зброя.

Юлій підійшов до шафи, відчинив її, дістав звідти сумку і почав викладати на стіл зброю.

- Тут два револьвери системи Наган та два обріза гвинтівки.

- Звідки це в вас? – запитав Віктор, який одразу підійшов до столу і став уважно розглядати зброю.

- Це не має значення. Хоча, якщо це вас так цікавить, ці стволи чисті. Вони давно офіційно списані та знищені. Колись ними були озброєна „вохра” на одному підприємстві, що вже не існує. Револьвери візьмуть Ніка та Євген, вони менш заважатимуть їм збирати гроші. Обрізи будуть в нас з Віктором. Ними важче користуватись, але як зброя вони більш небезпечні, а в нас обох побільше досвіду користування такими іграшками. Ще раз нагадую: без крайньої необхідності зброю не застосовувати, тим більше нікого не вбивати. В разі потреби стріляти по ногах, руках, в безпечні місця. Розбирайте, яке кому до вподоби.

Три його спільника вже тримали зброю в руках, наче примірялись до неї. Євген звернувся до дівчини:

- Наші цяцьки набагато вправніше. Та й робота нас чекає сама приємна, чи не так?

Ніка подивилась на нього, але нічого не відповіла.

* * *

З початку робочого дня пройшло небагато часу, тому відвідувачів у банку було ще небагато. Більшість з них приїхала, щоб отримати гроші – зарплатню на підприємства та фірми, готівку для різних операцій та закупок і таке інше. Основна маса клієнтів знаходилась в операційному залі, де оформлювали документи на отримання грошей. Дехто вже це зробив і очікував перед касовим залом, що знаходився навпроти.

Туалет для відвідувачів знаходився в глухому куті коридору, який пролягав між двома залами. Вхід до нього можна було бачити тільки з вестибюля. Тому Юлій, а потім і Ніка могли знайти час, щоб непомітно пройти до туалету. Рівно о дев’ятій сорок вони вискочили звідти, наче чортики з табакерки. На долю хвилі пізніше ще двоє людей в масках влетіли в двері банку. Двоє міліціонерів, що чатували на вході, просто остовпіли від несподіванки і були миттю збиті з ніг та обеззброєні без найменшого опору з їх боку. Один з нападників кинувся до кімнати охорони, що була розташована поруч. Але раніше з неї вискочив ще один міліціонер, заряджаючи на ходу автомат. Тепер вже грабіжник опинився на підлозі, отримавши стусана від охоронця, його револьвера було відкинуто ногою до стіни. З криками – «Кидай зброю! Усі додолу!” – міліціянт шалено водив дулом автомата то в бік Віктора біля входу, то в бік Ніки, яка стежила за відвідувачами в залі. Для більшої ваги своїх слів він дав коротку чергу в стелю. Ніка спочатку мала можливість нейтралізувати його, але розгубилась, Віктор був на мушці і нічого не міг вдіяти, а Євген безпорадно лежав на підлозі. Усе це відбувалося на фоні гамору, який зчинився у банку після нападу та пострілів. Можливо тому міліціонер вчасно не помітив Юлія, що з’явився в дверях касового залу, де він щойно вгамував останнього охоронця, та не почув пострілу. Куля влучила охоронцю в плече, відкинувши назад до стіни, та вибила з рук зброю. Тут підхопився Євген, підібрав автомат і ударом в голову остаточно виключив охоронника. В цю ж хвилину рвонув з місця до дверей якийсь чоловік, що втратив розум від страху. Він летів просто на Віктора, який саме зачиняв вхідні двері. Побачивши людину в несамовитому стані вже в якихось трьох-чотирьох метрах від себе, він холоднокровно підняв обріз та вистрілив, поціливши тому в ногу. Зойкнувши, чоловік впав.

- Тихо! Всім залишатися на своїх місцях, сісти або лягти на підлогу. Поводьтесь розважливо і тоді вам нічого не загрожує!

Юлій та Віктор зайняли позиції, які дозволяли контролювати приміщення банку в той час, коли інші двоє, пройшовши в каси, набивали рюкзаки пачками грошей. Через три хвилини уся четвірка, наказавши нікому не ворушитися і не залишати своїх місць, залишила банк та побігла у бік річки. Ще через три хвилини вони дістались берегом захованого в хащах авто.

- Обрізи, весь цей маскарад та міліцейську зброю у воду. Швидко всі в машину.

Легковик виїхав на ґрунтову дорогу до розташованих неподалік будиночків приватного сектору, а звідти спокійно попрямував подалі від небезпечного місця. Тривога по місту та облога на дорогах були здійснені лише за півгодини по тому.

* * *

Черкасов увійшов до сучасно оформленого приміщення з невеликою, але солідною вивіскою: „Приватний адвокат Краснецький Л.В. Усі види юридичних послуг.” Він назвав своє прізвище секретарці і та провела його до кабінету свого шефа.

- Доброго дня, Лев Михайлович!

- Здрастуйте, здрастуйте, Борисе! Проходьте, сідайте. Що вам запропонувати: чашку кави чи чарку чогось більш міцного?

- Чесно кажучи, не відмовився б ні від того, ні від іншого.

- Бажання клієнта – закон! – Краснецький витяг з бару добре оздобленої шафи пляшку, натиснув кнопку селектора. – Будь ласка, дві кави.

Наповнивши чарки, Краснецький продовжив.

- Я приготував зразки угод, які могли б нам підійти, продивіться їх, а тоді обміркуємо і прийдемо до оптимального рішення. До речі, ви були в своєму банку?

- Так, щойно звідти.

- А в якому банку ви обслуговуєтесь?

- У відділенні „ Будбанку ”, що неподалік від нашого дому. А що, хочете перевірити мою кредитоспроможність?

- А ви нічого не знаєте? Мені щойно повідомили, що на цей банк вранці здійснено наліт, є поранені. Викрадено велику суму грошей.

- Ви жартуєте! Я там був буквально півгодини тому, можливо трохи більше. Там все було спокійно, коли я залишав банк.

- Виходить, вам пощастило і ви розминулись з грабіжниками.

- Пощастило?! Ви кепкуєте з мене? Та це ж справжнє нещастя! Я був поруч з такою подією і нічого не знаю! Бути очевидцем справжнього збройного пограбування – про що ще можна мріяти людині моєї професії!

- Заспокойтесь. Не знаю, як цікавого, а приємного там було мало, а подробиці ви й так скоро взнаєте.

- І все ж таке невезіння. Ну то що поробиш. Повернемось до наших баранів.

* * *

Все у тій же невеликій кімнаті навколо стола стояли четверо. На столі лежали гроші. Велика купа грошей.

- Як я вам і обіцяв, здійснити це було не важко. Хоча завдяки невпевненим діям декого ми могли мати великі неприємності.

- На що це ти натякаєш? – Євген повернувся до Юлія.

- Я не натякаю, а констатую факт.

- Подивився б я, як хтось з вас діяв би на моєму місці. А хто зв’язок та сигналізацію вирубив? Та ще і зробив так, щоб їх не стало за хвилину до нападу, щоб у банку не встигли вжити заходів.

- Це був твій обов’язок. Не ти, так хтось інший зробив би це. Залишимо, зараз це не головне. Загалом операція пройшла вдало. Гроші ми взяли, себе не засвітили. Результат непоганий і в плані кількості грошей. Тут велика сума. В перерахунку на вільно конвертовану виходить близько одного півмільйона доларів. Навіть після розподілу на чотири частини на брата доводиться кругла сума. І на сестру теж, - посміхнувся Юлій, подивившись на Ніку. – Зараз кожен забирає свою частку і розходимось. Один одного ми не знаємо і стосунків не підтримуватимемо.

- Слухай, Юлію, а як з тією машиною? Раптом хтось помітив?

- З машиною все гаразд, Вікторе. Через неї на нас не вийдуть.

Відрахувавши свою долю, Євген із задоволеним виглядом промовив:

- Все, більше нам зустрітися не доведеться. Що робити з грошима – розберуся без вас. Проконвертувати я зможу і сам, в мене багато зв’язків серед бізнесменів. Через кілька днів поїду звідси, тільки мене тут і бачили. Ніка, а вас я запрошую відсвяткувати цю подію. Закотимось в крутий ресторан і дамо джазу.

- Цього робити якраз не слід. Ні тобі з Нікою, ні комусь іншому.

- А чого це ти весь час вказуєш, - зиркнув на Юлія Євген, - що слід робити, а що ні? Хто ти такий? Тепер ми кожен сам за себе. А будеш...

Різкий удар у щелепу обірвав його на півслові.

- Для особливо обдарованих повторюю ще раз. Сипати грошима зараз не можна. Це може привернути увагу. Для усіх ти банкрут. Ти ще розкажи усім, звідки в тебе гроші. І останнє. Якщо не хочеш мати лиха, тримайся подалі від Ніки.

- Усе правильно, - Віктор підійшов до Євгена, який намагався підвестись, - мало того, що ледь не провалив справу, так ще й зараз шукає пригод на свою та наші голови. Підводься та йди звідси, бо я ще додам.

Коли Євген, а за ним і Віктор, пішли, Юлій акуратно запакував та заховав у чемоданчик гроші, що залишились. Потім підійшов до мовчазної Ніки, провів долонею по її голові.

- Все гаразд. Тільки цей прищ мене трохи непокоїть. Ще і тобі став приділяти багато уваги. Хоча, можливо, це й непогано.

- Що тут непоганого?

- Та так, може знадобитись. Головне для нас тепер – обміняти гроші.

Ввечері того ж дня Юлій знайшов Віктора і між ними відбулась серйозна розмова.

- Мене дуже непокоїть Євген. Через цього молодика ми можемо вскочити в халепу. Він може засвітитись, а потім вивести і на нас. Якщо цього слимака як слід притиснуть, він розповість все. І хоча йому невідомі наші справжні імена та адреси, це дуже небезпечно.

- Так. Я ще в банку зрозумів, що він боягуз та непевна людина. А сьогодні він себе розкрив остаточно.

- Ми весь час будемо в небезпеці через його ненадійність. Розумієш, до чого я?

- Авжеж, не дурний. Як ти збираєшся все це зробити? Знаєш, де він живе?

- Знаю, але це ні до чого. Зробимо інакше. Ніка подзвонить йому та призначить побачення. До неї він примчить аж бігом. Місце я вибрав. Там його і зустрінемо.

- А Ніка погодиться? Не дурна, зрозуміє що до чого. Не боїшся?

- Ні, у ній я певен. А його тут шукати ніхто не буде. Він живе де доведеться, зараз на одній дачі, яку стереже, щоб було що їсти. І всі знають, що він от-от має поїхати до родичів, так що його зникнення нікого не здивує. А родичі поки кинуться, багато води витече.

- Тут в мене ще одне питання. А що буде з його долею?

- Мені вона не потрібна. Не задля цього я іду на такий крок. Якщо хочеш, можеш узяти собі. Тим більше, що бажано було б прибрати з дачі його речі.

- Юлію, викидати такі гроші безглуздо. Розділимо на трьох та й усе.

- Ні, розділи з Нікою. Я не візьму.

- Гаразд, як знаєш. Ти справжній мужик, я ще більше став тебе поважати. Кажи, що робити.

Вже було зовсім темно, коли Євген дістався старого скверу. Колись тут був парк культури та відпочинку, але вже багато років тому його покинули напризволяще. Все, що не демонтували та не порізали на брухт, було зруйновано, заросло бур’янами. Саме тут Ніка назначила побачення Євгенові, який не дуже здивувався її дзвінку, був впевнений, що дівчина не могла обійти увагою такого красеня, як він. На берегу невеликої річечки, що протікала сквером та слугувала стоком для відходів виробництва навколишніх підприємств, на нього вже чекали. Глухий постріл і через кілька хвилин тіло Євгена було затоплено в очереті разом з „наганом”, з якого стріляли. І вже через десять хвилин Юлій з Віктором стояли неподалік зупинки.

- От і все. Зараз їдеш на ту дачу. Ключі знайшов?

- Так, в нього була ціла низка.

- Речі знищ. Гроші заховай. Я тебе знайду, як трохи все заспокоїться і будемо готові до обміну грошей. Поки сиди тихо. Сумління не докорятиме, що застрелив людину?

- Це не людина, а пацюк. Краще жити з докорами совісті, але цілим.

- Ну, бувай.

- Бувай.

* * *

Олена сиділа в кріслі та слухала Черкасова. Але навряд чула, що він їй говорив. Вона стомилась. Півночі вони не спали удвох – Бориса потягнуло на лірику. Другу половину ночі заснути їй не давали думки, здебільшого невеселі. А вранці Черкасов погнав її до пункту прийому оголошень міської газети. Таким чином, до обіду Олена була зовсім розбита і фізично, і морально.

- Ти мене слухаєш?

- Так, тільки я щось втомилась. Хочу трохи полежати, відпочити.

- Відпочинеш. Я бачу, тобі зовсім нецікаво те, що я розповідаю.

- Ні, чому ж.

- Ти впевнена, що моє оголошення вийде вже в сьогоднішньому номері?

- Мене запевнили в цьому. Тиснуть в рубриці „Терміново”.

- Добре. Якщо пощастить, то вже сьогодні може бути якийсь результат. Я бачу, ти дійсно стомилась, зовсім ніяка. Іди відпочинь, я поки попрацюю.

- Краще я піду додому.

- Як знаєш. Завтра я на тебе чекаю.

Розмову перервав різкий дзвінок у двері.

- Хто б це міг бути? – Черкасов пішов відчиняти.

На порозі стояли двоє. Один з них витяг посвідчення і показав його хазяїну квартири.

- Капітан Желябов. Ви Черкасов?

- Так.

- У нас є до вас кілька запитань. Дозвольте пройти?

- Будь ласка, хоча я не розумію... Олена, пройди в іншу кімнату, поки я розмовлятиму з товаришами із міліції. Я ще дещо хотів тобі сказати, зачекай мене. Отже я вас слухаю, панове.

- Скажіть, вам знайоме це оголошення: „Куплю будь яку достовірну інформацію стосовно пограбування „Будбанку”?

- Так, звісно. Це я його дав. Там і телефон мій вказаний. А в чому річ?

- Хотілося б знати, навіщо вам ця інформація. Яке відношення до вас має це пограбування?

- А, ось воно що. Все дуже просто. Я письменник, пишу на кримінальні теми, тому мене і зацікавив цей злочин, подія все ж таки неординарна. До того ж, я був там у банку того ранку і це ще більше мене заохотило поцікавитись цією справою.

Міліціонери перезирнулись.

- Так ви були там під час пограбування?

- В тому-то і річ, що ні. Вочевидь, я розминувся з грабіжниками на кілька хвилин.

- А що ви робили в банку?

- Знімав гроші з рахунку, та ще консультувався з приводу користування кредитними картками. Збираємось, знаєте, в подорож, не везти ж з собою готівкою.

- З ким збираєтесь?

- А ви її щойно бачили.

- Це вона приносила оголошення в газету?

- Так. А до чого всі ці запитання?

- Коли ви пішли з банку? І куди?

- Поясніть, що ви від мене хочете? Мене що, в чомусь підозрюють?

- Пояснюємо. Ми знаємо, що ви того разу знімали гроші та цікавились кредитними картками. Востаннє вас бачили хвилин за п’ять до нападу.

- Так я ж і кажу, що розминувся...

- Це не все. Охоронники не пам’ятають, щоб ви виходили з приміщення банку.

- То що, вони стверджують, що я був там весь цей час?

- Ні не стверджують. Але і не бачили, коли ви виходили. А двоє нападників діяли зсередини.

- Після того, що відбулось, вони можуть не пам’ятати і власних імен. А контролю перепусток при виході з банку з відміткою часу немає. Вони взагалі не знають, хто і коли пішов.

- Так чи інакше, але в нас ще багато до вас запитань. Доведеться проїхати з нами.

- Добре, я підкоряюсь, хоча і знаю, що це незаконно. Але попереджаю, що я вам не злодюжка якийсь, тому так вам це не минеться.

- Ми це вже чули багато разів. Збирайтесь. До речі, дівчино. Ми вас також викличемо. Можливо, знадобляться ваші показання. Як ваше прізвище?

- Олено, мене ці люди забирають з собою. Якщо я за годину не повернусь, розшукай Краснецького.

* * *

Допит тривав вже більше двох годин. Умовляння змінювались погрозами. Капітан Желябов та його помічник лейтенант Сидоров марно намагались добитись у Черкасова зізнання в участі в нападі на банк.

- Шановні, ви чогось не розумієте. Я достатньо відомий письменник, не бідую, навіщо мені це ?

- Щось ми не чули про такого письменника, так, лейтенанте? А щодо грошей, так за таку суму кожен полізе.

- І ви?

- Ти догрався, розумник, - сильний удар в голову перекинув Черкасова разом зі стільцем, на якому він сидів, - кажи, де гроші, хто з тобою був? Не виводь мене з себе остаточно. Ну?

- Ви за це відповісте, - Борис потер забите місце і почав вставати, - я вимагаю адвоката.

Сидоров зайшов збоку і копнув ногою Черкасова так, що той знову опинився на підлозі, але вже не намагався підвестись, лише стогнав.

- Ну то як, відпочив? Підніми його.

Лейтенант схопив затриманого та посадив його знову на стілець.

- Ніхто не бачив, як ти виходив з банку. В свого юриста ти був за певний час з моменту пограбування. Цього достатньо, щоб встигнути втекти з грошима та дістатись адвокатської контори. І для чого це тобі раптом туди знадобилось?

- З питань моєї професійної діяльності. І я нічого не повинен доводити. Це ви доведіть, що я пограбував банк.

Черкасов отримав ще кілька стусанів.

- Ти сам все розповіси.

- Я ні в чому не винен. І більше без адвоката нічого казати не буду.

- Добре, проведеш ніч в камері, по-іншому заспіваєш. А щодо адвоката, так от: ми можемо утримувати тебе три доби без пред’явлення звинувачення. І лише після цього ти маєш право на побачення зі своїм захисником. Зрозумів?

- Це свавілля.

- Все! Уведіть його.

В камері, окрім Бориса, нікого не було. Це трохи збентежило Черкасова. Він скоріше чекав, що його кинуть до переповненої камери. На виховання, так би мовити. Щоб за допомогою інших заарештованих вплинути на нього, змусивши зізнатись в пограбуванні. А тут таке. Черкасов відчував, що це неспроста. І його передчуття справдились. Ближче до ночі двері в камеру відчинились і до неї зайшов добре, але строго одягнений чоловік.

- Доброго вечора, пане Черкасов.

- Добрий вечір. Хоча який він в біса добрий.

- Ви можете виправити становище. Я начальник служби безпеки „Будбанку”. Приїхав в зв’язку з подіями в нашому місцевому відділенні. Я не буду ходити навколо, а одразу почну зі справи. Моя пропозиція дуже проста: ви повертаєте гроші, а я вам гарантую, що вас одразу відпустять до суду і взагалі віднесуться до вас лояльно.

- Я теж не буду довго говорити, скажу тільки, що я ваших грошей не брав, хочте - вірте, хочте – ні. Вони мені ні до чого. Я творча людина, а не бандит, смисл мого життя полягає в тому, щоб щось створювати і заробляти гроші, а не грабувати. Зрозумійте це.

- Я розумію. І це чудово – все те, що ви сказали. Але гроші треба повернути. А ви, на думку міліції, найвірогідніший і майже єдиний кандидат в обвинувачені по цій справі. Тому добре подумайте. Це в наших спільних інтересах.

- На думку міліції… Де вона в неї, та думка? Але ж ви не міліція, тупоголових в вашій справі не тримають. І вам потрібні, на відміну від міліції, гроші, а не звинувачений. А вони марнують час зі мною, замість того, щоб шукати грабіжників та гроші. Тому подумайте й ви добре. До побачення.

Співрозмовник довго та пильно дивився на Черкасова. Тоді мовчки вийшов. Борис ще довго не міг заспокоїтись. Усі події цього дня відступили на задній план. Він розумів, що головне – це розмова з представником банку, від неї буде багато що залежати. Ще раз прокручуючи в голові цю розмову, Черкасов дійшов висновку, що зробив усе вірно. Тоді він нарешті заспокоївся і заснув.

* * *

Віктор зустрівся з Нікою в місці їх постійного збору. Вона сама йому подзвонила і призначила зустріч, бо Віктор не знав, як і де знайти інших.

- Ніка, ось тут гроші, це частка Євгена. Юлій відмовився від них, сказав, щоб ми їх розділили. Трохи не вистачає, цей придурок вже встиг витратити. Та все одно тут багато.

- Наче їх і без цього було мало. Залиш їх тут. Юлій зараз займається питанням конвертації цих грошей та можливим переказом їх за кордон.

- Це добре. Заживемо, як люди. І взагалі, з таким командиром, як Юлій, не пропадеш.

- Це точно, - в словах Ніки відчувалась гірка іронія, - ти ще в цьому впевнишся.

Коли Черкасов вийшов з камери попереднього ув’язнення, першим його зустрів Краснецький.

- Радий вас бачити, Борисе. Не ризикну сказати, що при повному здоров’ї, та головне - живим та вільним.

- Я теж радий, Леве Михайловичу. Це вам я зобов’язаний своїм визволенням?

- В першу чергу ви вільні, бо безвинні. Хоча довелось дещо попрацювати для цього. Коли вчора я зрозумів, що тут, в міліції, розмовляти даремно, то звернувся до прокуратури, поспілкувався з журналістами, справа все ж таки гучна, всім цікаво буде знати, чим займається слідство замість того, щоб шукати справжніх злочинців. Як не як, мене непогано знають в місті. Ви що, зле себе почуваєте?

- Вчора на допиті мене жорстоко побили. До того ж доба практично без їжі, нервовий стрес та все таке інше.

- Тоді ми прямо зараз їдемо до лікарні.

В цей час до них підійшли капітан Желябов і з ним ще один, що представився як начальник оперативно-розшукного відділу.

- Приношу вибачення за дії моїх підлеглих. Сталася прикра помилка. Але ж це слідство, доводиться перевіряти купу людей та версій.

- Це не дає вам права катувати затриманих. Доводжу до вашого відома, що ми подаємо скаргу прокуророві та позов до суду з приводу незаконних методів ведення слідства та фізичного й морального тиску на мого підзахисного. Прямо звідси ми їдемо до лікарні, де пане Черкасов пройде обстеження, засвідчить побої, пошкодження та інші розлади здоров’я, спричинені вашими діями. До побачення.

Коли Краснецький з Черкесовим пішли, начальник сказав Желябову:

- Ну що, задоволений? Я відразу, як взнав, що цього писаку захищатиме Краснецький, зрозумів, що тхне смаженим. Він працює тільки з заможними, але гроші свої відробляє. Навіщо ти взагалі брав цього Черкасова? Він непогано живе, на кой ляд йому грабувати банк?

- Багато що вказувало саме на нього, до того ж, іншого нікого в полі зору не було. А зверху тиснуть разом з банкірами – давай, давай. Щось я повинен був робити?

- І чого ти добився?

- Обшук у Черкасова нічого не дав, сам він категорично заперечує свою причетність до пограбування. З ним розмовляв представник служби безпеки банку – усе марно. До речі, вони теж підняли хай – хтозна чим займаєтесь, знайдіть гроші, де справжні бандити. Так що нічого я не добився.

- Ні, добився. Неприємностей. Краснецький тобі їх влаштує.

* * *

Юлій, Віктор та Ніка зустрілися в невеличкій кав’ярні на станції метро. Була саме година пік, тому навколо снувало дуже багато народу і на них ніхто не звертав уваги.

- Обмінювати гроші поїдемо завтра.

- На чому?

- Рейсовим автобусом.

- Що?

- Так, Вікторе, автобусом і тільки ним. Машину при виїзді з міста можуть перевірити. А кому в голову може прийти думка, що таку купу грошей везтимуть в господарській сумці, та ще й рейсовим автобусом?

- А в цьому дійсно щось є.

- Я виїду раніше, все підготую, домовлюсь. Ви приїдете наступного дня, я поясню, де чекатиму на вас. За раз вдасться обміняти приблизно третину суми. Більше ризиковано, може викликати підозру. Цю партію отримуємо готівкою. Надалі можливий переказ грошей на закордонні рахунки. Там, де ми їдемо, можуть організувати і це. І ще. Хоча я вийшов на цю структуру через надійних людей, та й займатися „кидаловом” їм невигідно – зіпсують репутацію, відіб’ють клієнтуру – все ж таки Ніка захопить про всяк випадок разом з грошима наш останній револьвер. Зі зброєю нас туди не впустять, тому ми з Нікою підемо міняти гроші, а ти почекаєш нас в тихому місці навпроти, я покажу де. Деталі поясню по ходу справи. Все зрозуміло?

- Все, командир. Будь певен.

- Коли я поїду, ви зробите ще одну справу. Менти взяли якогось лоха ботана по підозрі в пограбуванні. Треба їх остаточно впевнити, що він і є справжній грабіжник. Справу веде Желябов, є там один такий. Зробите ось що...

* * *

- Все, Борю, я оформив всі необхідні документи, справа пішла. Ми оскаржимо протиправні дії міліції щодо вас та подамо позов з приводу заподіяної вам фізичної та моральної шкоди.

- Не дуже я вірю в усі ці позови. Щось я не чув, щоб у нас міліцію визнавали винною.

- Воно так, та не так. В нас є всі докази, щоб довести їх провину. Звісно, за це нікого не посадять, але кровинки їм поп’ють. Ми не станемо висувати матеріальних претензій, це майже даремно, та й вас, як я розумію, це не цікавить.

- Їх гроші мене дійсно не цікавлять. Я хочу, щоб були покарані негідники, які знущались з мене.

- Вони будуть покарані. Стягнення по роботі, вважайте, їм гарантовані. А це теж чимало. Кілька таких стягнень і людина потрапляє в чорний список. В особистій справі вже є пляма. А там можна і без чергового звання залишитись, та й без роботи. Тим більше, що в них зараз ідуть скорочення. Так що не хвилюйтесь, їм відплатиться. Це вже моя справа.

- Тільки це мене і заспокоює.

- От і заспокойтесь. Здоров’я треба берегти.

- Тут, щоправда, є й один позитивний момент. Ці пінкертони мене так завели, що просто сверблять руки писати. Ця справа з пограбуванням і так мене цікавила, а тепер приваблює іще більше. До речі, сьогодні мені дзвонив по об’яві один чоловік, запропонував цікаву інформацію по тому нападу.

- А звідки вона в нього? Хто він?

- Цього я ще не знаю. Той чоловік запитав, скільки я готовий заплатити за цю інформацію. Ми домовились, що він подзвонить ще раз і ми все обговоримо. Я хотів з вами порадитись. Якщо він розповість мені щось дійсно варте уваги і ця інформація буде представляти інтерес для слідства, то не буде порушенням закону, якщо я приховаю це? Точніше, не повідомлю в міліцію.

- Ви зобов’язані їх сповістити в тому разі, якщо вам дійсно стануть відомі факти, які будуть вказувати на те, хто і як пограбував банк. А ви цього знати не можете, хіба що грабіжники самі вам усе розкажуть, в чому я дуже сумніваюсь. Вони стільки хапнули, що ваші гроші їх не цікавлять. Та й навіщо їм світитись?

- Отже, я можу сміливо зустрічатись з цим чоловіком?

- Гадаю, що так. Але все ж таки будьте обережні.

- Це неодмінно. Коли я вам буду потрібен в нашій справі?

- Тільки якщо справа дійде до суду. Тоді я вас сповіщу. А поки відпочивайте від пережитих потрясінь, пишіть свої твори. Я сам усім займусь. За це я і отримую гроші. Всього найкращого. Мої вітання Оленочці.

Краснецький пішов і залишив Черкасова на самоті. Той приліг на диван і деякий час лежав, заплющивши очі. Потім підхопився, пішов до робочого стола і через деякий час вже було чути клацання клавіатури комп’ютера.

* * *

Капітан Желябов вийшов з автобуса на своїй зупинці. Склалося так, що жив він на одному кінці міста, а працював на іншому, тому дорога на роботу і назад займала чимало часу. Сьогодні він вертався пізно, але цього разу його затримала не робота. Один із співпрацівників „виставляв” за чергову зірочку. Тому Желябов був ще й добре напідпитку. Від зупинки треба було йти хвилин п’ять. Дорога додому петляла серед будинків та інших споруд, натиканих будь де і будь як, наче той , хто планував цей район, був п’яніший за нього. Желябов звернув за ріг одного з будинків, коли в обличчя йому вдарив струмінь газу. Непритомного капітана відтягнули убік, до будівлі, що була колись овочевим магазином, а зараз купою металу, що іржавіє. Чоловік, що тягнув його, промовив:

- Ніка, давай сюди пляшку і уважно поглядай навколо, мало чого.

В рот Желябову поступово була вилита більша частина пляшки горілки. Тоді Віктор обмацав міліціонера, витягнув пістолет і посвідчення, витягнув капітана ближче до доріжки та швидко пішов геть. Разом з Віктором, тримаючи його попід руку, йшла Ніка. Для тих, хто б звернув на них увагу, вони виглядали, звичайною парою, що кудись поспішає.

* * *

Погода була похмурою. Це псувало і без того невеселий настрій Віктора та його супутниці. Кілька годин вони тряслись в міжміському автобусі, ще десь із годину шукали те місце, де їм призначив зустріч Юлій. Час стікав, а його все не було видно. А коли нарешті з’явився, то якось раптом, невідомо звідки.

- Привіт.

- Привіт. Ми вже тебе зачекались. Запізнюєшся.

- Я вже давно тут. Перевіряв, чи не стежать за вами.

- А що, повинні?

- Ні. Але обережність ніколи не завадить.

- Ми тут мало не змерзли через твою обережність. – Перехопивши такий знайомий їй погляд Юлія, Ніка, немов виправдовуючись, додала - Така мряка, ще й вітер.

- Це добре . В таку погоду мало хто звертає увагу на те, що відбувається поруч. Тепер так. За квартал звідси потрібна нам установа. Вікторе, ти йдеш першим, навпроти є бар, займаєш там місце біля вікна і чекаєш. Коли ми з Нікою вийдемо, підеш за нами, пильнуючи. Якщо щось не так, дій по ситуації, зброя при тобі.

- Зрозумів.

- Гаразд. Ми пішли, на нас вже чекають.

Юлій з Нікою підійшли до великих, багато оздоблених дверей, які більше нагадували браму фортеці. На дзвінок двері відчинились, їх зустріла дуже миловидна дівчина у супроводі менш приємного, але теж чемного хлопця. Віктор чекав своїх друзів десь із півгодини, коли вони вийшли. Не помітивши нічого підозрілого, він пішов за ними. Відійшовши значну відстань від місця, де вони обмінювали гроші, Юлій та Ніка зупинились, чекаючи на Віктора. Коли той наздогнав їх, всі разом спустились до станції метро.

- Все пройшло добре. За пару тижнів обміняємо чергову партію. Раніше не слід. Зараз ви їдете назад так, як і приїхали сюди. Я приїду згодом. Гроші Ніка знає, де сховати. До зустрічі.

Побачивши, що його супутники сіли у вагон метро, Юлій і сам пішов до протилежної платформи.

Дзвінок у двері відірвав Борисова від роботи. Відчинивши, він побачив на порозі Краснецького.

- А, проходьте, будь ласка, Лев Михайлович. Чим вас пригостити?

- Я гадаю, що можна хильнути по чарочці. Привід для цього є.

- Невже? Який?

- Добре відомий вам капітан міліції Желябов відсторонений від роботи, ведеться службове розслідування.

- Он як? Не чекав такого перебігу подій.

- Я теж. Але нам допоміг сам Желябов.

- Як це?

- Цей сумлінний та дисциплінований страж порядку, як його характеризували на роботі, напився до такого стану, що його підібрали сплячого під деревом. Не вистачило сил дійти додому. Наряд міліції був з іншого відділку, тому його не впізнали і відвезли до витверезника. А найголовніше те, що Желябов загубив службове посвідчення та табельну зброю. Це вже грозить великими неприємностями, а тут ще я з нашою заявою. Тепер йому все зарахується. Щоправда, він стверджує, що на нього напали, але до пуття пояснити нічого не може. Це не дивно, враховуючи, яка кількість алкоголю була в його крові .

- Алкоголь в надмірних дозах ще нікого до добра не доводив.

- Ваша правда.

- Але інколи трохи випити не завадить. Тим більше, якщо є привід. Навіть два. Я владнав свої справи з видавництвом, уклав угоду на свою нову, наступну книгу. І це багато в чому завдяки вашій допомозі.

- Поздоровляю! Відчуваю, що однією чаркою тут не обійдеться.

- Нам можна. Ми вдома, якщо і впадемо, то ніхто нас не забере. Та і зброї ми не носимо.

- Так, так, звичайно. А коли ви плануєте випустити нову книгу?

- Мені залишилось назбирати трохи матеріалу, а допрацьовувати буду вже під час відпустки. Сподіваюсь привезти повністю готову книгу.

- Що ж, бажаю успіху! За це і вип’ємо.

- Будьмо!

* * *

Час спливав. Наступала не сама весела пора року. Троє спільників встигли обміняти ще одну партію грошей. Взагалі для них все проходило вдало. Міліція продовжувала пошуки грабіжників, але на їх слід не виходила. Пошуки велися в іншому напрямку. Одного дня грабіжники домовились зібратись в маленькій квартирі, що стала місцем їх постійного збору. Зібрав усіх Юлій, щоб визначитись з подальшими діями. Він і прийшов першим. Слідом за ним прибула Ніка.

- Добре, що Віктора ще нема. Я навмисно прийшла завчасно, щоб поговорити з тобою, бо ти останнім часом уникаєш всіх.

- Про що будемо говорити?

- Давай скінчимо цю справу. Гроші в нас є, багато грошей, поїдемо кудись, куди завгодно, тільки б подалі звідси.

- Ми ще не все зробили. Треба проконвертувати останню частину грошей та іще деякі справи треба владнати.

- Не треба вже нічого робити. А гроші, хочеш – візьми мою частку, а мені залиш не обміняні. Або всі забирай, мені байдуже, тим більше, що на них кров. Киньмо все і поїхали, щоб скоріше все забути.

- Припини істерику. Я сам буду вирішувати, що робити і коли. А твоя справа виконувати те, що тобі накажуть.

- Не треба так. А взагалі, якщо хочеш, то я буду мовчати і робити все, що скажеш. Тільки зупинись, досить вже крові.

- Що ти верзеш?

- Ти же вб’єш Віктора, як тільки він тобі стане не потрібен, я знаю. Навіщо тобі зайвий свідок? Може ти і мене також? Ми ж для тебе не люди, а ляльки, яких ти смикаєш за мотузки. Використав – і на смітник.

Гучний ляпас був відповіддю на її слова. Ніка схопилась руками за обличчя і ошелешено дивилась на Юлія.

- Відколи це в тебе прорізався голос? Хто ти така, щоб вказувати мені, що робити, ще й засуджувати мене? Ти – шльондра, яка давала себе трахати в усі діри будь-кому за помахом пальця. Я тебе витягнув не тільки з багна, а з того світу – про це ти забула? Забула, що також причетна до смерті Євгена? А тепер роззявляєш рота?!

Слова Юлія подіяли на дівчину гірше, ніж ляпас. Вона опустила руки, її обличчя прийняло якогось відсутнього виразу. Трохи постоявши, Ніка розвернулась і тихо пішла.

В призначений час з’явився Віктор. Юлій одразу перейшов до справи:

- Тут збираємось в останній раз. Цю квартиру я знімав ненадовго спеціально для нашої операції. Більше тут маячити немає сенсу. Зараз перевеземо гроші в інше надійне місце.

- А де Ніка?

- Буде пізніше. Поки вона нам не потрібна. Бери валізу та виходь. Спіймай таксі, а я приберу тут і зачиню квартиру.

Через двадцять хвилин двоє чоловіків вийшли на околиці міста.

- Тепер проїдемо пару зупинок трамваєм.

Трамвай віз їх мимо всіляких підприємств та баз, що розташувались в передмісті.

- Далі пішки. Звідси недалеко. За посадкою є стара споруда, колись там була водокачка чи щось таке. Зараз там все замкнуто і покинуто, ніхто ніколи не буває, так що певний час наші речі полежать спокійно.

- А як ми туди потрапимо?

- Я підібрав ключі.

- Все ти встигаєш продумати, підготувати. Добре, що доля звела мене з таким, як ти.

- Так, я завжди все планую заздалегідь. Інакше не досягти тієї мети, якої прагнеш. Ми майже прийшли, он бачиш попереду?

- Так, наче якась башта.

- Це вона і є, та водокачка.

Відчинивши металеві двері, Юлій з Віктором увійшли всередину. Віктор поставив валізу та почав озиратися навколо.

- Дивись, тут якийсь люк, драбина униз.

- Я знаю. Там, піднизом, ціла споруда в кілька поверхів, повно усіляких труб, вентилів. Якщо там щось заховати, до споконвіку не знайдуть.

- А гроші не відвологнуть?

- Ні, вони лежать в іншому місці.

- Як в іншому? А що ми притягнули?

- Валіза набита різним сміттям.

- Навіщо?

- Треба ж було тебе якось відволікти та затягнути сюди. Ти непогано попрацював, але твій час скінчився. Прощавай.

- Ах ти, паскудо...

Пролунали три постріли і тіло Віктора упало в люк. Слідом полетіла і валіза. Юлій зачинив двері і попрямував до міста.

Ніка не пам’ятала, як дісталася додому. Ледь зачинивши двері, пройшла до кімнати і впала у крісло. Так дівчина сиділа довго, тоді підійшла до вікна, відчинила його. Вона більш не довірятиме пігулкам. Знявши туфлі на підборах, Ніка полізла на підвіконня...

* * *

Черкасов поставив крапку і відкинувся на спинку стільця. Все. Робота закінчена. І він відчув задоволення від неї. Книга удалась. Вона забрала чимало часу та сил, але не марно. Він, Борис Черкасов, провів велику роботу. Продумав та спланував сюжет, підібрав діючих осіб. А головне – все відбувалося за його сценарієм. Чи була колись і кимсь написана книжка, реалістичніша за цю? Події відбувались не на сторінках, а в житті. Герої не надумані, а такі, що існують насправді. Він таки зробив це. Підготував і провів пограбування банку, знайшов та зібрав до купи потрібних людей, навіть міліцію сам на себе навів. Персонажі все робили за сценарієм. Їхні дії були настільки прогнозовані, що іноді брала нудьга. Трохи розважала тільки гострота почуттів від власної участі в подіях. І все це не заради наживи, ні. Грошей йому і так не бракувало, хоча, звісно, і ці зайвими не будуть, тим більше така сума. Головна винагорода – справжня книга, яку він не написав, а створив власноруч. Трохи жаль було Олену, але саме для цього вона і була потрібна, саме така, яка є. Але це вже байдуже. Остання сторінка дописана. Час братися за нову книгу.