На пустинному вранішньому шосе мчав на великій
швидкості великий легковик. На черговому повороті машину занесло, викинуло на
узбіччя, де вона, перекинувшись кілька разів, налетіла на дерево. Від удару,
який прийшовся поміж дверцят авто, машину майже перерубало та склало навпіл. В
цей час до місця аварії під’їхав мікроавтобус фургон, що їхав слідом на
відстані візуального контролю, на деякий час пригальмував і поїхав далі.
* *
*
В просторому кабінеті із суворою обстановкою,
єдиною прикрасою якого був портрет Дзержинського, зібралися люди в цивільному.
Нараду вів заступник начальника обласного управління Служби безпеки полковник
Веньчак. За довгим столом по праву руку від нього сиділи його підлеглі –
підполковник Мельник, майор Куріпко, старший лейтенант Хойда, по ліву руку –
імпозантний чоловік, вся зовнішність якого говорила про його значущість, але
разом з тим демонструвала відкритість та щирість.
- На допомогу нам Головне управління прислало
підполковника, - Веньчак зазирнув в один з папірців на своєму столі. Не те, щоб
він скаржився на пам’ять, просто непомітно підкреслив, що не вважає за потрібне
запам’ятовувати різні дрібниці, - Клобукова. З ним також прибули його
помічники, спеціалісти з деяких питань.
- Дозвольте мені, - Клобуков звернувся до
Веньчака. Той кивнув. – Це технічний персонал. В їх розпорядженні є
різноманітне спецобладнання, яке може стати в пригоді при стеженні як за
стаціонарними, так і за пересувними об’єктами, контролі за засобами зв’язку та
всяке інше. Все обладнання найсучасніше та малогабаритне. До того ж в разі
потреби не буде необхідності залучати ваші відповідні служби. Таким чином,
звузиться коло осіб, причетних до операції, менше вірогідність витоку
інформації. Я скінчив, будь ласка, товаришу полковник.
- Операція знаходиться під контролем Головного
управління та строго засекречена. Всі подробиці будуть знати тільки ті, хто
знаходиться зараз тут. – Веньчака обвів поглядом присутніх. – Підполковник
щойно приїхав, може не знати всієї ситуації, Мельник, докладіть про становище
на сьогоднішній день.
Мельник, не міняючи пози та виразу обличчя, почав
говорити з такою натугою, наче слова в нього виривали кліщами, при цьому він ні
на мить не припиняв щось креслити олівцем в своєму блокноті:
- Тиждень тому робітники декількох шахт почали
страйк. Привід – велика заборгованість по заробітній платі, неналежне
забезпечення умов праці та безпеки. Уряд готує комісію для вивчення ситуації. А
поки за справу взялись за власною ініціативою деякі депутати, які оголосили
себе незалежною комісією з розслідування зловживань та порушень в вугільній
промисловості. Очолив її відомий депутат від цього регіону Левенець. Вчора рано
вранці він повертався в обласний центр з
одного із шахтарських містечок, машина потрапила в ДТП, Левенець та його водій
загинули.
- Яка причина аварії?
- Скоріш за все водій не впорався з керуванням,
машина йшла на дуже великій швидкості, а в місці пригоди непростий поворот.
- А що, остаточно ще не з’ясували?
- Ще ні. Цим займаються міліція та прокуратура, ми
не втручаємось. Але є інформація, що причиною аварії могла бути автошина, що
лопнула. При такій швидкості це вірна загибель.
- Тобто, ми маємо нещасний випадок?
- З усього виходить, що так.
- Ну і нехай цим займаються суміжники, -
карбованим тоном почав Веньчака, - а нас зараз турбує інше. Після загибелі
Левенця страйк набув ще більшого розмаху. Активізувались профспілки, особливо
так звана Незалежна профспілка працівників вугільної промисловості, або НПСРВП,
хрін вимовиш, яку очолює Бобров Іван Васильович. Він користується популярністю
у шахтарів, в самого більше двадцяти років підземного стажу, був виведений на
поверхню за станом здоров’я. Вміє грати на настрої маси, по суті своїй
горлопан, нікчема. Його використовують, коли потрібно загравати з робітниками.
Вміє відчувати, звідки вітер дме. Взагалі, наша задача полягає в тому. Щоб весь
цей процес не став неконтрольованим. Так орієнтує нас керівництво. Тому чекаю
від вас чіткий план дій. Доповідати постійно. Всі вільні.
Вийшовши з кабінету Веньчака, учасники наради
перебралися до іншого приміщення, значно меншого. Мельник сів за свій стіл,
інші розташувались навколо, де кому було зручно. Мельник першим і почав:
- Я думаю, що спочатку нам треба послухати нашого
колегу. Напевно, він прибув з якимись конкретними вказівками керівництва та
пропозиціями. Я правий, товаришу Клобуков?
- Можна просто Євген. Ніяких особливих вказівок не
було, тільки наказ – не дати подіям перерости в соціальний вибух, стати
некерованими. Це може призвести до кризи всієї галузі, підірвати економічний
стан регіону та країни в цілому. А щодо пропозицій, то тут слово за вами, на
місці, як то кажуть, видніше.
- Щоб події були керованими і не переростали в щось
там, треба просто розрахуватися з шахтарями.
- Це зрозуміло, але, на жаль, не в нашій
компетенції, підполковнику.
- Зви мене Олександром, це Вадим, а отой вухастий
– Дмитро, - Мельник вказав спочатку на Куріпка, тоді на Хойду, - ти не темни, а
кажи, яких саме дій від нас вимагають.
- Добре. Треба провести роботу по нейтралізації
впливу найбільш активних та небезпечних організаторів цих подій та
провокаторів. Знайти вразливі місця, можливість впливу. Якщо не допоможе,
застосувати жорсткі заходи.
- Які саме?
- Ті, які дадуть результат.
- Якими силами?
- Нашими. Нас тут четверо офіцерів держбезпеки
плюс двоє моїх помічників.
- Ми не бандити, - озвався Хойда, - щоб
користуватися протизаконними методами.
- Так, ми співробітники спецслужби і повинні
займатися своєю справою. І виконувати накази. А наказ такий – нейтралізувати
найнебезпечніших лідерів страйку будь-якою ціною. Ось так, Дмитре. Розводити
балачки та шукати компроміси будуть політики, для антуражу. А брудну роботу
виконуватимемо ми. Мені це теж не подобається, але якщо я отримаю наказ усунути
їх, я його виконаю. До речі, в разі потреби прийняття радикальних рішень будуть
потрібні виконавці. Бажано, щоб це були сторонні люди, щоб в разі чого ми могли
довести свою непричетність. У вас є кого залучити?
- Мабуть, що ні. Дуже специфічна робота.
- Слухай, Саня, тут така справа, - в розмову
втрутився Куріпко, який до цього мовчав, - колись з міліції надійшла
інформація, що вони дуже цікавляться одним кілером, на прізвище Черников. На
нього прийшла орієнтировка та запит від сусідів, чи не попрацював він і в нас.
Я чому запам’ятав – з цим Черниковим я разом в армії служив. А вчора був на вокзалі і
побачив його, він квитка купував. Звернувся за допомогою до лінійного відділку
міліції, вони його затримали, перевірили документи, а я тим часом організував
хлопців з „наружки”. Його простежили. Живе за адресою, за якою і прописаний,
згідно паспорта. Паспорт, звичайно, на інше ім’я.
- А точно він?
- Так, я мав можливість добре його роздивитись. І
завтра він збирається їхати за кордон, в сусідню країну, колись радянську
республіку. Я саме хотів порадитись, що з ним робити.
- Негайно зв’яжись з нашим управлінням там, звідки
його розшукували і взнай все про нього. Тоді і вирішимо, як вчинити.
* *
*
Мітинг не вщухав вже не першу годину. Перед
будинком облдержадміністрації розташувалося наметове містечко, деякі учасники
страйку оголосили голодування. Сьогодні зранку зібралось багато людей,
більшість була в шахтарських касках. Вже лунали вимоги не тільки виплатити
гроші, а й притягнути до
відповідальності керівництво краю та вугільної промисловості. Деякі
транспаранти вимагали відставки уряду та президента. На трибуні чергову промову
викрикував Бобров:
- Так далі жити і працювати не можна! Зарплата та
регрес не виплачуються на більшості шахт вже майже рік. На що жити. Чим
годувати сім’ї? В забої спускатися небезпечно. Норм техніки безпеки на шахтах
не додержуються. Була надія, що нам допоможе група депутатів, що намагалася
розібратись в цій справі. Але смерть нашого по-справжньому народного депутата
Левенця перекреслила цю надію. Кому була вигідна ця смерть? Ми не віримо в
нещасні випадки, які відбуваються в той час, коли людина стає на заваді певним
силам. Тому вимагаємо об’єктивного та прозорого розслідування обставин аварії!
Також вимагаємо відставки уряду та суду над всіма тими, хто винен в ситуації,
що склалася в нашому краї! Якщо наші вимоги не будуть виконані, самі підемо до
парламенту та уряду відстоювати свої права!
Навкруги лунали схвальні вигуки. Натовп коливався,
здіймав лозунги, каски, кулаки. Наступним на імпровізовану трибуну піднявся
чоловік в робочому одязі, майстер ділянки однієї з шахт Кравченко.
- Товариші! Я не комуніст, але ми справжні
товариші один одному – по роботі, по нещастю. Дехто з нас забув, чого ми
страйкуємо. Навіщо нам політичні гасла? Наша справа працювати і отримувати за
це гроші та пристойні умови для роботи і життя. Ось цього і треба добиватись.
Від того, що в черговий раз зміниться уряд, нам легше не стане. Всілякі
розслідування – то справа компетентних органів. Свою політичну позицію треба
висловлювати під час виборів, а то самі даємо змогу пролізти до влади різним
пройдисвітам, а тоді кричимо:”Гвалт! Грабують!” Хто вибирав президента? Ми з
вами. А тепер вимагаємо відставки його та уряду, який він призначає. Цим ми
граємо на руку великим дядькам, які за нашою допомогою отримують, владу,
впливовість, гроші. Профспілки – річ хороша, корисна. Але чому вони з’являються
лише тоді, коли в нас урвався терпець? Де вони були до того, чому не
відстоювали наші права? А тепер вони на видноті, очолюють, так би мовити,
народний рух. Не треба йти на поводу ні в кого! Ми самі здатні себе захистити.
Тому пропоную відкинути зайві вимоги та продовжувати організований страйк до
виконання наших головних, життєво необхідних вимог.
Гомін натовпу долинав і до великого кабінету, в
якому зараз знаходились голова облдержадміністрації Шиш та генеральний директор
об’єднання „Крайвугілля” Жданов.
- І як вам це подобається, Павло Івановичу?
На пропозиції керівництва „Крайвугілля”
вони не відгукуються, усі спроби дійти до згоди розбиваються немов об стіну.
Потрібне втручання центру.
- Он як? Я щойно розмовляв і з прем’єром, і з
представником президента. Вони відповідають, що в них грошей нема і кожного
разу затикати дірки за рахунок інших вони не будуть. А ще питають: де кошти за
відвантажене вугілля, а також ті мільйони, що уряд повернув в рахунок своєї
заборгованості?
- Павло Івановичу, ви ж знаєте ситуацію. За
відвантажене вугілля гроші повністю не надходять, нам винні великі суми.
- Ти хоча б мені ці байки не розповідай. Знаємо
ми, де ці твої великі суми. Навіщо ж відправляєш без оплати? Я тобі відповім:
тому що сплачено все, тільки не на рахунки об’єднання.
- Не я один з цього маю.
- Не натякай. Розум треба мати. Ти що думав,
роботяги вічно за так працюватимуть? Їм жерти нема чого! Розумієш? А ти
вертоліт купуєш за їх гроші. Не можна хапати усе підряд, подавишся.
- Та ж у нас дороги самі знаєте які, а мені
доводиться по всьому краю їздити, де наші шахти розкидані.
- А також на полювання та інше. Ти не мені
розказуй, а шахтарям.
- Я їх представникам все пояснив. Вони нічого не
хочуть слухати. Це ж бидло, стадо баранів.
- Оце стадо тебе годує, а ти не розумієш, що й їх
треба годувати, щоб вони і далі мовчки тягнули ярмо. Зараз вийду до них, може
вдасться трохи вгамувати. Йдеш зі мною?
- Ні, вони мене при виході з управління ледь не
розірвали на шматки.
- Як знаєш. Готуйся до приїзду комісії на чолі з
прем’єром. Чує моє серце – полетять голови цього разу.
* * *
З під’їзду дома, що стояв в глибині кварталу за
домами, розташованими по „червоній лінії”, вийшов чоловік, якому на вигляд
можна було дати будь-який вік від двадцяти восьми до сорока років. Одягнений
він був просто, неяскраво. Машину біля під’їзду чоловік помітив одразу. Кинувши
на неї погляд, незнайомець неквапливо пішов. Метрів за десять машина наздогнала
його, з неї вискочили двоє чоловіків і швидко заштовхали незнайомця всередину
автомобіля. Там його прийняли чиїсь руки, детально обшукали, на голову натягли
чи то шапку, чи то якийсь лантух, на руки наділи наручники, наказали сидіти
тихо і кудись повезли. Хвилин за п’ятнадцять машина зупинилась, чоловіка
виволокли з неї та повели сходами. Як йому здалося, на третій поверх. Посадивши
на стільця, з незнайомця зняли наручники та шапку. Перед ним сидів чоловік його
віку, збоку та позаду розташувались іще двоє.
- Ну що ж, давайте знайомитись, - Мельник тримав у
руках паспорт, - отже, Щербаков Валерій Валентинович. Це ваше справжнє
прізвище?
- Ні, псевдонім, а насправді я Фелікс Едмундович
Дзержинський.
- Колега, виходить. За нашими даними, у вас є ще
декілька псевдонімів. Наприклад, Черников Валентин Сергійович, або Мангуст,
якщо вам так більше подобається.
- Мені взагалі це все не подобається. Хто ви? На
якій підставі мене затримано? Хто вам дозволяв обшукувати мою квартиру та
вилучати мої документи?
- Ми представляємо органи держбезпеки. Моє
прізвище для вас – Михайлов. І в мене до вас декілька запитань. З документів
виходить, що ви живете за теперішньою своєю адресою три роки. Де ви мешкали до
цього? Хто ви взагалі, чим займаєтесь?
- Я переїхав з Середньої Азії. Біженець, так би
мовити. Купив квартиру, оселився тут. Потім деякий час працював на Півночі,
зараз от повернувся, збираюсь знов кудись податись, тут працевлаштуватись не
вдається. Ви можете це все перевірити.
- Можемо. Шукати якогось Щербакова в Середній Азії
безглуздо, тим більше, що там, можливо, і жив колись такий. А артіль, де ви, як
кажете, працювали на Півночі, напевно , припинила своє існування, посилати
запити можна до посиніння. Я вгадав?
- Не знаю. Артіль дійсно розпустили, кажуть, що
нерентабельна. Але ваша іронія тут ні до чого.
- Іронія дійсно ні до чого. Головне, що ніхто не
може ані підтвердити, ані заперечити, що ви дійсно той, за кого себе видаєте.
- Що значить – видаю? Для чого увесь цей цирк?
Який до мене інтерес можуть мати органи безпеки?
В цю хвилину до кімнати зайшов Куріпко.
- Привіт, Черников. Ніколи б не подумав, що отак з
тобою зустрінемось.
- Тепер все зрозуміло? – Мельник продовжував. –
Можемо ще показати міліцейську орієнтировку з твоїм фото, Мангуст. Я коли
прочитав про всі твої подвиги, одразу захотів з тобою познайомитись. І я
уявляю, як цього бажають в тебе вдома. Вони гадають, що ти загинув, а тут такий
сюрприз! Повернення героя на батьківщину! Смертну кару відмінили, але довічне
ув’язнення ненабагато краще. Та й не думаю, що ти багато проживеш. Багато людей
мають до тебе претензії. Ну то що? Чого мовчиш?
- Що вам від мене треба?
- Попрацювати трохи на благо Вітчизни. За твоєю
основною спеціальністю. Що скажеш?
- Ваша конкретна пропозиція?
- Живеш там, де і раніше. До тебе приїздить родич,
чи товариш по службі, чи ще хтось – для сусідів. Це буде добре знайомий тобі
Куріпко. Вам буде про що поговорити, добрі спогади про минуле та все таке інше.
Продуктів вам завезуть днів на десять. З дому не виходити, можеш захворіти,
якщо хочеш. Телефону в тебе немає, це добре. Усі вказівки будеш отримувати
через Куріпко, якщо знадобишся. По закінчені – вільний, наче птах в небі,
тільки при умові, що зникнеш звідси назавжди. Зрозумів?
- Так.
- Про всяк випадок, якій зброї віддаєш перевагу?
- Пістолет – не має значення, аби надійний, а
гвинтівка чи карабін – краще наші військові зразки, я до них більше звик.
- Гаразд. Можете їхати з Куріпко. І ще одне. Давай
без дурниць. Дім буде повністю під наглядом, та і втекти з міста, ти ж
розумієш, ми тобі не дамо.
* *
*
По тому, як Жданов увійшов в свій кабінет,
секретарка здогадалася, що він дуже розлючений.
- Олексій Олександрович, вам кілька разів дзвонив
Митрофанов.
- Дзвонив? Він давно повинен бути тут! Негайно!
Митрофанов не змусив себе довго чекати. Ця людина
відповідала за збут вугілля і пов’язані з цим грошові операції. Механізм був
доволі простий: відкривалися фірми-одноденки, з якими заключалися договори на
продаж вугілля. Ці фірми постачали вугілля іншим фірмам, інколи закордонним,
потім банкрутували або закривалися. Гроші шахтам не повертались. Одержавши їх
від кінцевого споживача, одна з фірм цього ланцюга переводила їх на закордонні
рахунки. Інколи застосовували й інші схеми. Безпосередньо керував усім цим саме
Митрофанов.
- А, з’явився. Знаєш, що в місті робиться?
- Звичайно.
- А про приїзд урядової комісії та прем’єра
Кавардаєва чув?
- Так.
- І ти такий спокійний?
- Я ніколи передчасно не хвилююсь.
- Передчасно? Я щойно був у Шиша, він дав
зрозуміти, що цього разу розмовами не обійдеться і грошей, щоб заткнути пельку
цим крикунам, ніхто не дасть. А ще дав зрозуміти, що тепер кожен сам за себе.
- Це не дивно. Отримувати гроші всі хочуть, а як
насуваються хмари, то нікому ти не потрібен. Будемо самі виходити з цієї
ситуації, не перший раз.
- Ну, самих нас не кинуть. Ми ще потрібні багато
кому. Занадто ласий шматок, щоб його втрачати. Я розмовляв з міністерством, там
обіцяли підтримку. А щойно мені дзвонив, ну ти сам знаєш хто, сказав, що
наверху дуже стурбовані ситуацією, що склалася в регіоні. А ще більше
стурбовані приїздом сюди прем’єр-міністра. Утримати від поїздки його не змогли.
В наших спільних інтересах зробити так, щоб його місія провалилась. Грошей
нема, перетягуванням ковдри ніхто займатися не буде, тому гасити пожежу йому
нічим. Та й копати глибоко йому не дадуть, в прокуратурі та інших місцях усе
спустять на гальмах. Цей Кавардаєв отут усім сидить, - Жданов провів долонею по
горлу, але президент поки що не може його чіпати, бо той користується авторитетом
у Заходу, під нього дають кредити, поки робиться видимість якихось реформ. Тому
треба цей авторитет послабити. Завтра він буде тут. Планується його зустріч з
шахтарями на площі перед управлінням об’єднання, а потім переговори з
представниками страйкуючих по виконанню їх вимог. Ці переговори треба зірвати.
Вночі міліція зачистить намети перед облвиконкомом, нібито до приїзду прем’єра.
Це вже додасть агресивності людям, а їх ще будуть підігрівати зсередини, є кому
цим займатись. А ти зробиш ось що: зв’яжись з Німцем, нехай пришле побільше
своїх хлопців на площу, тільки вдягнутих так, щоб не вирізнятися в натовпі. Їх
завдання – спровокувати безпорядки, організувати заворушення. Міліція буде
напоготові, усе домовлено. І останнє. Там є такий Кравченко, його обрали в
страйковий комітет, він дуже мутить воду. Так от , його треба вивести з ладу
під шумок. Все зрозумів? Дій. А нам допоможуть з іншого боку, для цього
спеціально прибули люди.
Бобров ішов додому задоволений. Сьогодні відбулось
засідання страйкому, останнє перед приїздом прем’єр-міністра. Остаточно були
обговорені та затверджені по пунктах всі вимоги страйкарів. Все пройшло
нормально. Трохи бентежив Кравченко, але більшість була на боці профспілки.
Тому він, і ніхто інший залишається лідером страйку.
Раптом біля Боброва зупинився фургончик і якийсь
чоловік, що ішов позаду, підштовхнув
його у відчинені дверцята автівки, де розгубленого Боброва підхопили
дужі руки. В салоні фургона сидів Клобуков.
- Здрастуйте, пане Бобров.
- Здр-растуйте.
- Не треба так хвилюватись. Ми ваші друзі і не
вдіємо вам нічого поганого, якщо ви, звичайно, будете себе вести як слід. Але ж
ви розумна людина і я гадаю, що все буде гаразд. Я правильно кажу?
- Так, тільки...
- От і порозумілись. Слухайте мене уважно. Завтра
буде мітинг і зустріч з прем’єром. Кавардаєв вийде в маси, так би мовити. Після
цього планується зустріч з делегатами від страйкуючих. Так от, її треба
зірвати.
- Але...
- Ніяких але. Продовжите страйк. Організуєте
різноманітні акції протесту. Вам допоможуть із забезпеченням пунктів харчування
для страйкуючих, кошти на це виділені.
- Ким виділені?
- Не задавайте дурних питань. Також вам нададуть
медикаменти та різне інше, що буде необхідно. Не виключена і грошова допомога
найбільш потребуючим, в тому числі й серед керівників страйку. Ви мене
розумієте?
- Здається, так.
- І все це буде відбуватися під виглядом надання
допомоги профспілкою своїм членам. Це значно підніме авторитет НСРВП та ваш
особисто. Головне – зірвати врегулювання ситуації урядовою комісією.
- Я все зрозумів, тільки серед членів страйкому не
всі поділяють мою точку зору, деякі налаштовані на компроміс із урядом. І я не
певен, що вдасться повернути переговори в потрібне русло.
- Переговори взагалі не повинні відбутись, в
усякому разі зараз.
- Це неможливо.
- Можливо, це вже не ваш клопіт. Ваше завдання під
час зустрічі Кавардаєва з мітингуючими – налаштувати натовп проти прем’єра та
інших урядовців, що прибули з ним. Більше політичних вимог. Ви все зрозуміли?
- Так.
- Тоді йдіть. Віднесіться серйозно до нашої
розмови. З вами зв’яжуться в разі потреби.
* * *
На кухні в квартирі Щербакова лунала неголосно
музика. Куріпко слухав музичний канал місцевого радіо та курив. Сам Щербаков-Черников
мив посуд.
- Вадиме, не відчуваєш докорів совісті, що видав
мене? Все ж таки служили разом.
- Слухай, Черников, не мороч мені голову цими
дурницями. Ти злочинець, до того ж небезпечний, це моя робота ловити таких.
Служили разом... Мало чого я з ким разом робив! До того ж, друзями ми ніколи не
були.
- Авжеж, не були. Добре, що нагадав. Кого ви хоч
вбити моїми руками збираєтесь?
- Кого потрібно. Тобі все скажуть, коли прийде
час.
За розмовою обидва не звернули уваги, що до кухні
зайшов Мельник. Першим його помітив Черников.
- Ніяк не звикну, що до моєї оселі заходить хто
завгодно і коли завгодно.
- Навіщо ж завдавати вам зайвого клопоту, ми й
самі в змозі відчиняти і зачиняти за собою двері.
- Дуже люб’язно з вашого боку. Але краще б я сам
вирішував, що для мене зайвий клопіт, а що ні.
- Іншого разу ми врахуємо ваші побажання. А зараз
нам треба дещо обговорити. – Мельник пройшов до вікна і сів на табурет. –Що ти
знаєш про ситуацію в місті?
- То, що і всі. Шахтарі страйкують.
- Про приїзд урядової комісії чув?
- Чув.
- Існує реальна нагода зупинити страйк. Для цього
комісія і прибуває. До речі, - Мельник звернувся до Куріпко, - тебе хотів
бачити Клобуков. Змотайся зараз до нього, а я поки поспілкуюсь з нашим другом.
Так от, продовжую. Є підозра, що дехто може спробувати зірвати переговори з
шахтарями та роботу комісії. А це означає продовження страйку, загострення
ситуації в регіоні та країні в цілому, що ще більше підірве нашу економіку.
- Ти мені все це не пояснюй, не маленький. Кажи,
чого від мене треба.
- Поки що нічого. Хочу впевнитись, що ти правильно
розумієш ситуацію. Тому що в разі потреби діяти доведеться швидко і мені ніколи
буде щось тобі пояснювати.
- А що, в цьому є потреба? Навіщо взагалі щось
пояснювати? Наказали і все. Моя справа виконувати.
- Як сказати. Іноді треба, щоб виконавець розумів,
що і для чого він робитиме.
- Що ти весь час черкаєш в своєму блокноті?
Стенографуєш, чи що?
- Ні, просто дурна звичка. Тримай.
Вирвавши аркуша з блокнота, Мельник простягнув
його Черникову. Там була намальована фігурка звірка – мангуста.
Майор Куріпко зайшов до кабінету, де продивлявся
якісь папери Клобуков.
- Заходь, Вадим. Хотів поговорити з тобою віч-на-віч.
- Про що?
- Настав час рішучих дій. Від них залежатиме
майбутнє цього страйку, краю та багатьох людей, в тому числі і нас з тобою. В
мене є чіткі інструкції щодо дій в різних ситуаціях, а також великі
повноваження. Але мені потрібна допомога. І я вирішив зупинитись на тобі.
Мельник не завжди реагує адекватно становищу, що склалося, а Хойда ще зовсім
пацан. Ти ж, як я дивлюсь, справжній професіонал, все розумієш вірно. Відчуваю,
що на тебе чекає непогана перспектива. До того ж, цього Мангуста вирахував ти,
тобі належить план його використання в наших інтересах. То ж кому, як не тобі,
далі проводити цю операцію?
- Я теж такої думки.
- Тоді слухай. Завтра прилітає комісія. Під час
мітингу стануться заворушення, шахтарям та їх страйкому буде не до переговорів.
Потім стануться ще деякі події. Що ще більше загострять ситуацію. Тоді настане
час діяти тобі і твоєму килеру. Я попереджу тебе, коли він буде задіяний
востаннє. Тоді прибереш його прямо там на місці. Нехай його труп дістанеться
слідству. Це підтвердить версію участі криміналітету в подіях в регіоні. Все
зрозумів?
- Так.
- Зброю для нього отримаєш в мене. Іншим твоїм
колегам знати про все ні для чого. Проведення операції доручено мені, я за все
і відповідаю. Про тебе я доповім нагору, це тобі зарахується, толкові
працівники потрібні завжди і усюди.
* *
*
Урядовий літак з прем’єр-міністром та іншими
членами комісії прилетів рано вранці. Ще раніше, вночі, на військовому
аеродромі приземлився інший літак, який спеціальним рейсом доставив лише одну
людину. Ця важлива персона, на прізвище Лозовий, не займала якогось важливого
державного посту, не мелькала на екранах телевізорів та сторінках газет, тому
мало була відома широким колам громадськості. Але ті, хто розбирався в ієрархії
владних структур, добре знали, що ця, нібито непомітна і незначуща людина,
радник президента з якихось другорядних питань, була однією з найбільш
впливових в країні фігур. Від Лозового залежало вирішення багатьох важливих
питань, тому ця людина володіла реальною владою іноді більшою, ніж офіційні
можновладці.
Прямо з
трапу літака Лозовий сів до лімузину з повністю затемненим склом, який доставив
його до дачі за містом. Дача належала голові облдержадміністрації Шишу, який і
зустрічав гостя на подвір’ї.
- Доброго вечора, чи скоріш доброї ночі, Владлене
Полікарповичу. З приїздом.
- Дякую. А чи буде ця ніч, як і інші, доброю,
залежить від нас, Павло Івановичу. Яка обстановка на цю годину?
- Міліція вже приступила до ліквідації наметів
перед облвиконкомом. З хвилини на хвилину чекаю докладу від начальника обласного
управління внутрішніх справ.
- Незабаром прибудуть члени урядової комісії. Я їх
випередив на три години. На яку годину призначено мітинг?
- Збиратись натовп почне з самого ранку. А сам
мітинг заплановано на десяту ранку.
- Вжиті всі заходи?
- Авжеж, все передбачено. Міліція попереджена про
можливі заворушення. Жданов теж приготувався. До речі, не бажаєте з ним
зустрітися?
- Немає сенсу. Свою роль він виконає, його добре
проінструктовано. А взагалі, він вже розміняна фігура. До того ж, вас попереджали,
що про мій приїзд ніхто неповинен знати, тим більше цей йолоп.
- Зрозумів. Які будуть наші подальші дії?
- Робити все для дестабілізації обстановки. Треба,
щоб все залишалось як є деякий час. І ні в якому разі не допустити
відвантаження вугілля. Найближчим часом буде підписано контракт на постачання
вугілля з-за кордону. Воно, звичайно, набагато дорожче за наше, але цей
контракт обіцяє непогані перспективи і в ньому зацікавлені перші особи. Ви
розумієте?
- Все це я, звісно, розумію. Але яка мені від
цього користь? Ваші перші особи отримають великі гроші від постачальників
вугілля за підписання контракту саме з ними, а в мене залишиться голодний край.
Ситуація погіршиться, вугілля буде накопичуватися на складах, нікому не
потрібне, грошей не буде, соціальна напруженість зросте.
- Особисто ви забуті не будете. А край...
Допоможемо чим зможемо. Он нехай Кавардаєв розбирається.
- Владлене Полікарповичу, справа в тому, що
страйкують не всі шахти. Наприклад, „Гвардійська” досі відвантажує своє
вугілля, навіть більше, ніж звичайно.
- Я знаю. Цим питанням займаються, кому належить.
Іще одне. В Жданова є такий помічник – Митрофанов. Треба, щоб правоохоронці
ретельніше придивились до цього типа. Здається мені, що чимало злочинів на його
рахунку. Хтось повинен відповідати.
Мельник зайшов до кабінету Веньчака.
- Дозвольте, товаришу полковник.
- Заходь. З чим прийшов?
Мельник підійшов до столу Веньчака і поклав перед
полковником папку.
- Наші спеціалісти провели разом із міліцією
повторну експертизу з приводу аварії машини Левенця. Встановлено, що аварія
сталась внаслідок розриву шини автомобіля. Але дуже вже в зручному місці вона
лопнула, машина там обов’язково розіб’ється. А тут ще виявляється, що луснула
покришка в незвичному місці – не з
зовнішнього боку авто, а з внутрішнього. При нахилі машини на тому повороті це
неможливо. Таку дію може дати спеціальний вибуховий патрон, що кріпиться до
колеса і спрацьовує за радіосигналом. Цей сигнал могли в потрібний момент дати
з іншої машини, що їхала позаду. Тоді я перевірив записи на КПП ДАІ при в’їзді
до міста. В такий час вони реєструють всі машини, що проходять через КПП. Так
от, в той час на цій трасі була лише одна автівка – мікроавтобус, що ним
прибули Клобуков та його люди. Запису про це немає – Клобуков наказав даїшникам
забути, що вони їх бачили, але інспектор, що їх зупинив, образився на хамську
поведінку і доповів начальству. А такі патрони є на озброєнні в спеціальних
службах нашої рідної контори. Ось такі справи.
Веньчак сидів мовчки, потупивши погляд. Так тривало
кілька хвилин. Тоді полковник підняв очі на Мельника.
- Поздоровляю. Ти вляпався у велику кучу лайна.
Хто ще знає?
- Про Клобукова ніхто.
- Нехай так і залишиться. Сам розумієш, зробити ми
нічого не зможемо. Та й довести це неможливо. Так що краще мовчати, щоб не
нажити і собі неприємностей. До того ж прийшла вказівка керівництва, що
проведення всіх дій стосовно стабілізації становища покладається на
підполковника Клобукова. Ми повинні надавати максимальну допомогу і сприяти в
усьому.
- Ох, наробить він тут іще справ, а нам потім
відповідати.
- Нічого не вдієш. Будемо виконувати накази. – А
тоді іншим тоном, наче одразу постарів, Веньчак додав, - Саша, в цій грі наші
життя нічого не варті. Сам розумієш. Іди.
* *
*
На майдані біля управління об’єднання
„Крайвугілля” вирували пристрасті. Збуджений натовп ще більше розлютився після
повідомлення про знесення наметів та затримання найбільш активних пікетників,
що чинили опір міліції. Підливали мало у вогонь і деякі оратори, зокрема
Бобров. Десь об одинадцятій із будови управління, незважаючи на застереження,
вийшов у супроводі місцевих та прибулих керівників Кавардаєв. Він спробував
звернутися до страйкуючих, але з першими його словами піднявся неймовірний
гамір, в бік прем’єра полетіли помідори, а то й просто каменюки. Цілий град
каменю посипався і на ряди спецзагону міліції. Розпочали бомбардування
молодики, що були прислані місцевим кримінальним авторитетом на прізвисько
Німець. А вже потім їхній почин підхопили найбільш гарячі голови із числа
страйкуючих. Заковані з голови до ніг у броню міліціонери не змусили на себе
довго чекати і пішли в атаку на натовп. Молодики – призвідники безладу – хутко
зникли і кийки бійців загону спецпризначення обрушились на спини та голови
шахтарів. Спочатку натовп вдалося відтерти від будівлі управління, але чим
далі, тим більш зростав опір. Це не була демонстрація, що складалась з
малознайомих і неорганізованих людей здебільше пенсійного віку. Це були сотні і
тисячі дужих чоловіків, які розташувались на майдані по шахтам та по ділянкам,
згідно місця роботи. Це була згуртована маса і після першої миті розгубленості
шахтарі кинулись захищати своїх товаришів, яких вже добивали ногами та
розтаскували по „воронках”. Ряди міліції здригнулись під натиском
кількатисячної юрби. І вже міліцейські кийки опинились в руках робітників, вже
то тут, то там по-звірячому лупцювали збитих з ніг „броненосців”. Наслідки
такого побоїща важко було собі уявити, якби не прибули пожежні машини та
військові спеціальні водомети. Під сильними струменями води страйкуючі змушені
були відійти, підбираючи, де це було можливо, своїх поранених.
Під час бійки до Кравченка, який намагався
вгамувати своїх товаришів, підскочили кілька „шахтарів”, вдарили кілька разів
металевою трубою та кованими черевиками і залишили його стікати кров’ю на
асфальті.
Зустріч урядової комісії з представниками
страйкому була зірвана. Але Кавардаєв прийняв рішення залишитись і продовжити
роботу по врегулюванню ситуації. Він добре уявляв, чим загрожує енергетиці та
країні в цілому вихід з ладу практично всієї вугільної промисловості. Багато в
чому від цього залежала і його доля.
Зовсім інший настрій був у Жданова. Події
відбувалися за сценарієм, потрібним йому та його покровителям. Зараз він чекав
на людину, що, як його попередили, мала прийти та погодити з ним подальші дії.
Довго чекати не довелось. До кабінету тихо, але впевнено увійшов чоловік
приємної зовнішності.
- Здрастуйте, Олексій Олександрович, моє прізвище
Клобуков, - одразу взяв ініціативу в свої руки знов прибулий, - прошу
пробачення, що змусив чекати, але після сьогоднішніх подій дістатись вашого
управління не так легко. Так що пропоную не втрачати більше часу і перейти
справи. Я людина військова і тому буду вести розмову прямо. Те, що сталось
сьогодні – добре, але це тільки перший крок. На нас з вами чекає ще багато
роботи. На даний момент викликає занепокоєність ситуація з шахтою
„Гвардійська”. Вона псує загальний малюнок.
- Я ж не можу наказати їм припинити працювати. А
страйкувати їм немає сенсу. Там новий директор, круто взявся до справи і тепер
вони хазяйнують самостійно, в певних межах, звичайно. Вугілля в них якісне
купують його охоче, зарплатня сплачується своєчасно, та і не маленька.
Страйкарі посилали до них делегатів, але даремно, ті теж їх послали, тільки
далі.
- А я й не сподіваюсь, що вони самі зупинять
роботу, чи вдасться їх умовити. Треба вжити рішучих заходів. Будь яких. Але
відвантаження вугілля треба призупинити. З усіх діючих по регіону шахт „Гвардійська”
найпотужніша. Провчимо їх – зупиняться і інші.
- Провчимо? Але як?
- У вас є там довірені люди?
- Звичайно.
- От і добре. Треба організувати вибух в шахті.
Потужний вибух і бажано на ділянці, де працює багато людей.
- Що? Вибух?
- Так, так, Олексію Олександровичу. І не треба так
хвилюватись. Вас щось лякає? Чи совість прокинулась?
- Справа не в совісті. За такі викрутаси можна
залишитись не тільки без крісла, а й без голови.
- Не турбуйтесь. Усе погоджено нагорі. Ви ж
знаєте, хто координує дії?
- Так, в усякому разі здогадуюсь.
- Тоді ви повинні розуміти, що особливої небезпеки
немає, як немає у нас з вами і вибору. Залишимо емоції. Усім необхідним ми вас
забезпечимо. Ви зі своїми людьми виберіть найбільш аварійно небезпечну ділянку
та організуйте все на місці. Термін – доба. Цей вибух повинен не тільки
зупинити шахту, а й додати напруженості, підштовхнути шахтарів до більш рішучих
дій. Тому важливість цієї акції важко переоцінити. І відповідальність теж.
Пам’ятайте це.
* *
*
Черников вже вкотре продивлявся касету зі зйомкою
подій на майдані об’єднання „Крайвугілля”. Цю касету приніс Мельник. Приніс
спеціально для того, щоб показати йому. Навіщо? На це запитання в Мангуста відповіді
не було.
- Як враження?
- Добрий спектакль.
- Згоден. Треба тільки визначити, хто режисер цієї
вистави. Була надія, що вдасться мирно врегулювати конфлікт, для цього і
приїхав прем’єр. Але когось, видно, це не влаштовує. Ти нікого із знайомих
часом не помітив?
- Кавардаєва.
- А більш нікого? Особливо в натовпі.
- Ні.
Черников одразу впізнав серед облич, що промайнули
в натовпі, декількох людей Німця. Колись він виконував доручення, точнім,
замовлення свого колишнього „роботодавця”, Бібергала і „працював” з бандою
Німця. Тому багатьох його „биків” знав. Але казати про це Мельнику-Михайлову
вважав зайвим. Їхню бесіду перервав прихід Клобукова.
- Кіно дивитесь?
- Так, бойовик.
- Олександре, можна тебе на хвилину?
Офіцери вийшли в коридор.
- Навіщо ти показуєш йому оце все?
- А що?
- Хто тобі дозволяв демонструвати оперативні
зйомки цьому злочинцю?
- А в кого я повинен питати дозволу, чи не в тебе?
- Не кип’ятись, я тут ні до чого. Просто ти
порушуєш інструкції. Але що сталось, те сталось. Забудемо. Надалі працювати з
Черниковим буду я, такий наказ отриманий нещодавно, Веньчак може підтвердити.
- Вже.
- От і добре. Не забудь касету. А я тут сам
розберусь
- Я працюватиму, я розберусь, я, я, я... А казав,
що ні до чого тут. Скромняга. Бувай.
Мельник повернувся до кімнати, витяг з
відеомагнітофону касету, кинув погляд на Черникова і вийшов з квартири.
- Ну що, шановний, годі байдикувати, треба
виправдовувати своє прізвисько, є нагода виправдати довіру.
- Нарешті. А то набридло це базікання, та ще й
сидиш тут, як у клітці.
- Я радий, що тебе тягне до справжнього діла.
Зараз тебе відвезуть в одне місце, придивишся, що до чого. Тобі там треба буде
попрацювати. І дуже скоро. Куріпко тебе супроводжуватиме.
- Прямо зараз?
- А на кого чекати? Вперед та з піснею. І порада –
не роби дурниць.
Черников з Куріпко вийшли з квартири. На сходах на
них чекав один з людей Клобукова, який одразу „прилип” до Мангуста, контролюючи
його рухи. Вийшовши з під’їзду, усі троє сіли в мікроавтобус, який одразу рушив
з місця. Попетлявши хвилин сорок по вулицях міста, машина в’їхала до тихого
провулка, в кінці якого і зупинилась.
- Це тут?
Куріпко кивнув головою.
- І що далі?
- Почекай, відпочинь трохи.
- Від чого? Я вже достатньо навідпочивався.
Один з двох „спеців”, що сиділи в машині, чолов’яга
кремезної статури, не зводячи очей з Черникова, млявим голосом промовив:
- Тебе вгамувати, чи, може сам?
Після цього настала тиша, яка продовжувалась
хвилин п’ятнадцять. Руху в провулку весь цей час не було майже ніякого, тому,
коли на розі з’явився Бобров, його помітили одразу. Куріпко звернувся до
Мангуста, дістаючи з-під сидіння якийсь чемоданчик чи футляр.
- Бачиш того типа?
- Бачу.
Куріпко витяг з футляра великий автоматичний
пістолет з не менш великим глушителем.
- В ньому два набої. Ця людина повинна вмерти.
Відстань мала, не промажеш.
- Про це мені ніхто нічого не казав, тільки...
- На розмови немає часу, виконуй, що тобі
наказують. Зробиш щось не так – назад вже не повернешся.
Черников взяв зброю в руки. Він бачив направлені
на нього стволи і розумів, що шансів в нього немає. Машина нешвидко поїхала. Коли
до Боброва залишалось метрів п’ять, куля влучила тому в серце, інша в скроню,
коли проїжджали повз падаюче тіло.
Клобуков весь цей час провів в телефонних
розмовах, отримував вказівки від одних та давав їх іншим. В квартирі Черникова
робити це було спокійніше, він напевне знав, що тут все контролюється його
людьми і ніхто квартиру не прослуховує. В кабінетах управління такої
впевненості не було. Підполковнику вже було відомо, що вибух станеться близько
третьої години ночі. Спеціальна людина, що прибула зі столиці, під виглядом
інспектора технагляду спустилась в шахту. Довірені люди Жданова зробили все
так, щоб не викликати підозри. Хоча причиною вибуху виявиться викид метану та
займання від іскри, ці люди можуть пов’язати появу таємничої людини з вибухом.
Але всі вказівки вони отримували від Жданова. Чого тільки не зробить людина
заради власної користі. Тим більш керівник, під яким захиталось крісло. І
Боброва, напевно, він прибрав. Керівництво підприємств ніколи не лагодило з
профспілками. Також Клобукову було відомо, що сьогодні ввечері Жданов помре від
серцевого нападу, не витримавши напруги останніх днів до цього можна було б
залучити Мангуста, але тут потрібна більш тонка робота, ніж звичайне вбивство.
А на цього кілера чекає інша робота, не менш важлива. По тому вже можна
позбутись і його самого, підкинувши міліції тіло та зброю, якою він вбивав. А
тоді нескладно і довести зв’язок небезпечного злочинця з певними людьми.
Знайдуться деякі документи та все таке інше. Тоді його, Клобукова, завдання
буде виконано, а подальші події підполковника, а можливо вже й полковника, не
цікавили.
Прибулих Куріпко та Черникова Клобуков зустрів
посмішкою.
- Все гаразд?
- Так точно.
- З нашим другом проблем не було?
- Спочатку були, потім все владналось.
- От і добре. А ти чого такий похмурий, Мангусте?
- Не розумію, навіщо треба було возити мене заради
такої дрібниці. Вистрілити міг будь хто з машини.
- Треба було впевнитись, що ти дійсно з нами.
Тепер все буде гаразд. Виконаєш ще одне завдання, на цей раз справжнє, і
вільний.
Розмову перервав телефонний дзвінок. Клобуков
дістав з кишені трубку стільникового телефону.
- Слухаю.
- Товаришу підполковник, це Хойда. Дзвоню з шахти
„Гвардійська”. На вибухонебезпечній ділянці виявлено якийсь пристрій, схожий на
вибуховий. Саперів вже викликали.
- Як його знайшли?
- Електрики перевіряли щось з обладнання,
повертались назад, один з них заскочив в темний кут в неробочому забої по
невідкладній справі, а там ця штука. Я був сам у відділі, коли подзвонили.
Поїхав розібратися на місці, тоді подзвонив Веньчаку, той відправив до вас.
- Зрозуміло. Будь там, ми зараз під’їдемо.
- Ні, там вже хлопці з антитерористичного відділу,
а я по дорозі до управління „Крайвугілля”. В шахту спускався якийсь інспектор,
його ніхто не знає і раніше не бачив. І лазив він саме на тій ділянці, де
знайшли пристрій. Так от, вказівку пустити його в шахту і провести туди, куди
він скаже, давав, начебто, безпосередньо Жданов. Тут щось не так. Їдьте прямо
до нього в управління. Там зустрінемось.
Клобуков сховав телефон. Уся операція під загрозою
зриву. Вибуху вже не буде, це зрозуміло. Але ні в якому разі не можна
припустити, щоб Хойда зустрівся зі Ждановим.
- Куріпко, залишайся тут. Я незабаром буду. Нахились.
- Клобуков ще щось сказав Куріпку на вухо.
Прожогом вискочивши з під’їзду, Клобуков дав
команду одному зі своїх людей залишитись біля дому, вскочив у мікроавтобус і
той одразу рушив.
* * *
Черников
накрив на стіл обід, витягнув з холодильника пляшку горілки.
- За вдало проведену операцію не гріх і випити.
- Не час напиватися.
- А хто збирається напиватись? По чарочці і все.
Відкриваючи пляшку, Черников непомітно зачепив
одну з тарілок і та впала, гучно розбившись. Куріпко автоматично зреагував на
шум і подивився в бік тарілки. В ту ж мить він отримав пляшкою по голові.
Прийшовши до тями, Куріпко побачив, точніше, відчув, що лежить зв’язаний на
канапі. Поруч сидів Черников.
- Ти що, тварюко, очумів? Зараз же розв’яжи мене!
- Не треба так нервувати, я з самими добрими
намірами.
- Краще розв’яжи, бо гірше буде. Я тебе... –
мотузка, що була натягнута між губами, як вудила, боляче стягнула рота, не
даючи голосно говорити.
- От бачиш, краще лежи спокійно. Зараз ми з тобою
пограємо в одну гру. Я запитую – ти відповідаєш. Приз – твоє життя, - Мангуст
підняв пістолета, що забрав в Куріпко, так, щоб той його бачив, - кого ще я
повинен був убити?
- Не знаю, але це було дуже важливо.
- Чи не прем’єра?
- Ти що?
Хоча, я не знаю.
- З цим зрозуміло. Куди помчав цей підполковник?
Щось трапилось?
- Звідки ти знаєш його звання?
- На тому кінці зв’язку хтось так волав, що важко
було не почути. А твій товариш, точніше начальник, злякався так, що навіть забув
про мою присутність. Мабуть, таки щось серйозне сталось. Кажи.
- Ти що, дурний? Щоб я тобі розповідав про наші
справи?! За кого ти мене маєш? Ти ж не вийдеш звідси.
- То мій клопіт. Вийду. Навряд чи за домом стежить
багато людей, мене не можна світити, щоб не впізнали потім в трупі, який ви
залишите. А враховуючи поспішність, з якою поїхав цей твій шеф, то зараз і
зовсім не до мене. А я ще маю для них
сюрприз. Так що за мене не хвилюйся. А ось за тебе аж лячно стає. В мене є
металевий штир, такий, з загостреним кінцем. Так от, я засуну його тобі в зад і
буду потроху просувати. Пізнаєш усі муки пекла, вмирати будеш довго і важко. Ну
то що, нести штир?
- Ти знаєш, що тобі за це буде?
- Гірше не буде. Чекай, я принесу.
- НІ!
Але Черников вийшов і повернувся з металевим
штирем, від одного виду якого його співбесіднику стало погано. Підійшовши до зв’язаного,
Мангуст почав розстібати на тому штани.
- Зачекай! Що ти хочеш знати?
- Хто дзвонив?
- Наш співробітник, Хойда.
- Що сталось?
- Знайшли якийсь вибуховий пристрій на шахті
„Гвардійська”.
- Хто тут командує?
- Підполковник Клобуков.
- Куди він поїхав? До того Хойди?
- Не знаю, мабуть, що так.
- Навіщо?
- Не знаю, він мені не доповідає.
- Не знаєш? І я не знаю. Тільки не сподобався мені
вираз його обличчя під час розмови. У цього Хойди є мобілка?
- Так.
- Номер!
Телефон Хойди не відповідав.
- Куди саме вони поїхали?
- До управління „Крайвугілля”.
Туди було хвилин п’ятнадцять їзди. З
„Гвардійської” трохи більше. З часу від’їзду Клобукова минуло десь з півгодини.
Черников зрозумів, що спізнився. Його здогадки підтверджувались.
- А хто той високий, що звався Михайловим?
- Підполковник Мельник.
- Він в курсі ваших оборудок?
- Ні, його фактично було усунуто від справи.
- Який в нього номер телефону?
- Він записаний в моєму блокноті, ти його взяв
разом із пістолетом в кишені. Що ти збираєшся робити. Ти мене вб’єш?
- Тебе вб’ють і без мене. Ви ж як пацюки, нічим не
гребуєте, пожираєте навіть одне одного.
Сильний удар відключив майора, потім йому в рота
було запхано кляп. Черников зайшов до іншої кімнати, потроху відсунув від стіни
важку, в усякому разі на вигляд, шафу. При обшуку меблі не зсували з місця,
тому не виявили захований за шафою хід до сусідньої квартири, вихід з якої був
в іншому під’їзді. Ця квартира також належала йому, хоч була записана на інше
прізвище. В ній були заховані зброя, запасні документи, одяг. Хід було акуратно
закрито та заклеєно шпалерами. Тому знайти його було дуже важко.
Кремезний чоловік, що спостерігав за домом,
помітив, що з під’їзду поруч із тим, який їх цікавив, вийшла людина похилого
віку. Нічого підозрілого, та все ж якесь професійне відчуття підказало, що щось
не так. За весь час, що він був тут, така людина не заходила в дім. І взагалі
раніше її тут не бачили. Тому охоронник вирішив перевірити і пішов за тим
чоловіком. Завернувши слід за ним за ріг дому, кремезний чоловік відчув поштовх
у груди, тоді ще один. Падаючи, він розумів, що то кінець. Третя куля влучила
йому в перенісся.
* *
*
Коли Клобуков під’їхав до будівлі управління, то
побачив, що машина Хойди вже тут. Швидко піднявшись зі своїм підлеглим на
потрібний поверх, він увійшов до кабінету Жданова, де побачив збудженого
старшого лейтенанта та розгубленого хазяїна кабінету.
- Товаришу підполковник, дозвольте доповісти.
- Зачекайте. – Потім до свого супутника: - Проведіть затриманого до моєї машини і
подбайте про нього.
- Що? Затриманого? – Жданов підхопився з місця. –
Та ви що собі дозволяєте? Я не дозволю зробити з себе цапа-відбувайла. Я...
- Замовкніть! Виконуйте наказ! – Клобуков кинув на
генерального директора об’єднання такий погляд, що той одразу зщуливсь, наче
пробита повітряна кулька. - Старший лейтенант, а ви йдіть за мною.
Коли вони вийшли надвір, підполковник наказав
Хойді сісти за кермо свого авто, сам сів поруч.
- Зараз поїдемо до „Гвардійської”. Там ще багато
роботи, якщо, звичайно, сапери підтвердять, що то вибухівка. Що встиг
розповісти цей член?
- Каже, що організувати поїздку „інспектора” до
шахти його попросили, точніше наказали люди з органів безпеки, себто ми. Про
вибуховий пристрій каже, що нічого не знає.
- Когось конкретно він називав?
- Так. В тому числі і такі прізвища, що казати
вголос страшно. Товариш підполковник, а ви з ним до цього ніколи не
зустрічались?
- Ні. А що?
- Та нічого. Ця жаба так злякалась, що, мабуть, не
розуміла, що каже. А куди його повезли?
- Як куди? До нас. Коли його допитають як слід,
все розкаже. Зупинись, я до вітру вийду.
Коли машина зупинилась, Клобуков вийшов, пройшов
трохи уперед, різко розвернувся, одночасно вихоплюючи пістолет, і вистрілив в
Хойду через лобове скло. Тоді підійшов, ввімкнув передачу і направив легковик
на найближче дерево. Ця дорога до шахти була осторонь від основних міських
магістралей, тут їздив, зазвичай, тільки технічний транспорт, тому їх ніхто не
бачив. Вбили Хойду ті, хто готував вибух, нехай шукають. З півгодини пішки і
він у міській штовханині.
Мельник сидів у кабінеті та щось малював у
блокноті. Це його не відволікало, а навпаки – допомагало зосередитись,
побудувати хід думок в потрібному напрямку. Раптом його думки перервав дзвінок.
- Слухаю.
- Підполковник Мельник?
- Так.
- Слухайте уважно і не переривайте. В історії з
подіями на шахті „Гвардійська” ведеться якась брудна гра. Ваш співробітник
Хойда взнав щось важливе, те, чого йому не слід було знати. Хлопцю загрожує
небезпека.
- Хойду знайшли вбитим неподалік шахти.
- Співчуваю. Я розумів, що не встигаю запобігти
цьому, але все одно прикро.
- Ви знаєте, хто це зробив?
- Здається, так. До нього після повідомлення про
вибух помчав Клобуков. Розумієте?
- Розумію. А ви хто?
- Фелікс Едмундович. Куріпко лежить зв’язаний на відомій вам квартирі.
Поспішайте, а то приберуть і його, та ще й на мене звалять. Він вам ще багато
чого цікавого розповість. На цьому змушений розпрощатись. Не можу сказати „до
побачення”, сподіваюсь ніколи більше з вами не зустрічатись.
- Мельник поклав слухавку. До квартири Черникова
вже поїхали, одразу після повідомлення про загибель Хойди. Як і до Жданова,
якого теж знайшли мертвим. Ознак насильницької смерті не було, тому, скоріш за
все, вердикт буде – серцевий напад чи щось таке. Клобукова також розшукують,
але що ти йому зробиш? Аж нічого. І загибель Хойди лишиться безкарною. Мангуст
теж тільки хвоста показав. Встигнути б урятувати Куріпка.
Клобуков поспішав. Події розгортались не так, як
було передбачено. І якщо не вжити вчасно потрібних заходів, йому доведеться
відповідати за наслідки. Залишившись без колес, він змарнував час, тому, коли
таксі з ним під’їхало до будинку Щербакова, опергрупа, послана Мельником, була
вже там і Клобуков, зрозумівши це з певних ознак, а більше відчувши, змушений
був проїхати мимо. Розрахувавшись з таксистом, він зв’язався телефоном зі своєю
людиною і викликав машину. В управлінні безпеки йому зараз не слід було з’являтись,
бо з боку його колег могли виникнути неприємні питання.
Якби не останні події, що відбувались з
карколомною швидкістю й повністю поглинули Клобукова, і не напружений мозок, що
гарячково шукав виходу з ситуації, що склалась, то професійні навички давно
дозволили б йому помітити людину, а точніше тінь, що переслідувала його від
будинку Мангуста. А так Клобуков зреагував вже тоді, коли той підійшов майже
впритул. Підполковник розумів, що в глухому куті, який він сам обрав для
спостереження та очікування своєї машини, професійному вбивці ніщо не завадить
тихо і спокійно покінчити з ним. Тому, побачивши зброю в руці кілера, не став
намагатись дістати свою. Все одно не встигне, тільки спровокує постріл в себе.
- Не чекав?
- Дійсно, не чекав. Тобі вдалося вийти, чи тобі
дозволили це зробити?
- Ніхто не питав моєї згоди на те, щоб замкнути
мене там, тому я вирішив ні в кого не питати дозволу на те, щоб вийти звідти.
- Ще й мене вислідив. Ти справжній професіонал. З такими
здібностями можеш далеко піти, звичайно, при належній підтримці. Якщо ми будемо
співпрацювати, то...
- То я піду не далі могили і найближчим часом. Як
той лейтенантик, як шахтарі, яких врятував випадок. Тому співпрацювати ти будеш
з чортами в іншому місці. Прощавай.
* * *
Минув місяць. Урядова комісія дійшла згоди з
шахтарями, страйк було припинено. Президент пообіцяв розібратися з причинами
жалюгідного стану галузі в цілому та шахтарів зокрема, покарати винних. Але це
вже було навіть не смішно. До тих обіцянок звикли, як і до їх невиконання.
На вокзалі містечка, розташованого неподалік
шахтарської столиці, йшла посадка на потяг далекого слідування. Серед пасажирів
був чоловік середнього віку, середнього зросту, середньої статури. Такий собі
середній чоловік, яких багато, хоча б в цьому самому потязі. Розташувавшись в
купе та обдивившись, він вийшов на перон, запалив. До вагону він повернувся
останнім. В його купе вже були й інші пасажири. Літня жіночка звернулась до
нього:
- Це ваше місце?
- Так.
- Поки вас не було, заходив якийсь ваш знайомий і
попросив передати вам ось це.
Чоловік узяв акуратно згорнутий аркуш паперу,
розгорнув його і посміхнувся. Всередині був малюнок невеликого звірка –
мангуста.
2001 рік.
